Мені важливо розповісти про тих, хто на світлин...
Знімок фотокореспондента Франс Прес Влада Соделя, що засвідчив звірства беркутівців та тітушок над мирними українцями, потрапив на шпальти газет Європи, Америки та всього світу. 20-е число «Волині-нової» також відкрилося цим фото
Павло ПРИСЯЖНИЙ
БАТЬКО І СИН КУЗНЄЦОВИ ВИЖИЛИ ДИВОМ Мені важливо розповісти про тих, хто на світлині, не тільки тому, що я упізнав дорогих мені людей, які пов’язані з Волинню. Зараз, коли наш край і вся Україна у сльозах скорботи хоронять героїв ― свою Небесну сотню, коли рятують у лікарнях тисячі по–звірячому побитих і покалічених «Беркутом» та бандитами синів і дочок своїх, бентежить і гнітить цинізм ЗМІ Росії та південно–східної України. Патріотів з усієї держави, які повстали на столичному Майдані супроти президента–тирана і ненависної диктатури його партії, ці ЗМІ й сьогодні виставляють терористами, екстремістами, «западенским быдлом» і неосвіченими «рагулями», «которые понаехали»… Така пропаганда огидна своєю облудою у самому намірі поділити нашу країну по Дніпру. Майдан як революцію творила вся країна. Великий вклад мешканців західних областей у борні з режимом ніхто не заперечує. Але без усебічної підтримки киян перемоги не сталося б. Жертовність жителів столиці, які стояли пліч–о-пліч на Майдані, а ще й повсякдень і повсякчас обігрівали, годували, лікували, давали людям прихисток, гідна подиву і шани. Як і цих двоє киян на світлині, яка облетіла світ як символ повсталого Майдану України, ― закривавлений батько і син. Вони вижили у бійні на Інститутській. Батько отримав беркутівську кулю просто у чоло. Волею випадку вона не була сталевою. А вже на асфальті, як упав від кулі, стали добивати його і сина, що вкляк над батьком. Били кийками. Нещадно, знавісніло. Більше по грудях і головах, аж шкіра тріщала. Як прийшли до тями, то, підтримуючи один одного, пішли шукати порятунку. Тяжкою була та дорога. Кров текла з ран і застилала очі. Таки дійшли до карети «швидкої» допомоги, що таких же, як вони, побитих майданівців приїхала рятувати. Та не всім лікарі могли допомогти. Двом чоловікам тільки востаннє стулили очі. Так і залишилися вони горілиць лежати на тротуарі. Що під рукою було ― тим і накрили. Тут і потрапили батько з сином в об’єктив фотокамери. Коли вже їхали машиною Автомайдану у найближчу лікарню №17, то водія повідомили по рації про небезпеку: біля лікарні чекає міліцейський «автозак», у який забирають майданівців. На Печерську вони вийшли з авто, у якомусь дворі віднайшли прихисток. Добрі люди допомогли чим могли, молоком напоїли. Зателефонували додому і незабаром приїхала за ними на таксі найдорожча їм людина ― дружина і мати. Тільки четвертий за ліком таксист погодився повезти її з Лівобережжя у небезпечний центр Києва.
ЦЕ ― РОДИНА НАШОЇ ЗЕМЛЯЧКИ — Від неї ― Алли Шумської ― колись волинянки, а тепер киянки, доброї подруги ще з тих часів, як я з дружиною мешкав у Нововолинську ― і почув телефоном цю розповідь про її чоловіка і сина, крізь сльози розказану. Нині вона ― кандидат фізико–математичних наук Фізико–технічного інституту Київської політехніки. Одружилися з Миколою Кузнєцовим у далеких дев’яностих. Двійко дітей виховали. Українцями. І до науки здатними. Син Ігор матір уже наздоганяє ― кандидат наук. Дочка Оксана ― аспірант, також викладає. Чоловік і батько ― Микола Кузнєцов ― також відомий український науковець, член–кореспондент Національної Академії наук, доктор технічних наук, провідний науковий співробітник Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України, професор кафедри математичних методів захисту інформації Фізико–технічного інституту НТУУ «КПІ», лауреат Державної премії України 2001 року. П’ять років тому за цикл новаторських робіт Микола Кузнєцов став лауреатом премії Академії наук України імені академіка В. М. Глушкова. Того самого, що створив у Києві перший у Європі комп’ютер, що називався тоді ЕОМ. Наукові праці Кузнєцова з математичної теорії надійності надруковані в Лондоні, Нью-Йорку, Варшаві, Москві… Колись тримав у руках його монографії ― вагомі і важкі книги, як енциклопедії… Професор Кузнєцов ― науковець без крихти пихи. У науці слави собі не шукає, обожнює свою кібернетику. І простотою вражає: невибагливий у харчуванні та побуті. Пам’ятаю, як колись, навідріз відмовившись від м’яса, він навіть здоровенного свого пса ― німецьку вівчарку ― перетворив на приятеля–вегетаріанця. Чим продовжив собачі літа… І далі ходять на Майдан —Трохи обезболений уколами від того страшного побиття, ― розповідає дружина, ― він навідріз відмовився їхати з дому до лікарні. Бачите, йому ще по телевізору треба подивитися, чи стоїть Майдан. І футбол мають показати у повторі, а він його пропустив… Тільки коли стало боліти нестерпно, повезла Алла обох своїх протестувальників у лікарню. Зашили їм на головах рани від кийків, наклали десятки швів. А Кузнєцову–старшому ― ще й гіпс на розтрощену кийком лопатку. На Майдан усі Кузнєцови, як і тисячі киян, ходили, як на роботу. Про це говорять зовсім без пафосу ― якщо люди так мужньо стоять у столиці за кращу долю країни, то й киянам «спати» негоже. Повстанці ж потребують підмоги плечем до плеча, помочі ліками, харчами, теплим одягом. А ще ― переночувати, помитися. Не боїться Микола Кузнєцов і чорної праці на Майдані. Він ― звичний до неї. —Роботи там для всіх вистачить. І цуратися її нікому не можна, бо праця кожного потрібна для спільної перемоги, ― розмірковує вчений. На Майдан сім’я Кузнєцова і Шумської ходить і надалі «з чуттям єдиної родини» ― мати, батько, дочка і син. Навіть попри те звіряче побиття і ту кулю. Недарма спільнота в інтернеті, хто під справжнім іменем, хто під «ніком», так щиро говорить про батька і сина на фото: «Розум відстрілюють, а недорозвинуті Гепи і Допи керують державою…» ― Ivan Lapko; «Я бачила їх он–лайн на Інститутській, біля «швидкої». Думала ― брати. Малий ледве стояв. І дуже гідно себе вели…» ― Raisa Prisetska; «Схиляю низько голову перед Вами! Низький уклін Вам, пане Кузнєцов, і Вашому синові!» ― Катерина; «А я подумала о жене и матери. С одной стороны, гордость за мужа и сына, с другой стороны, как же она, бедняжка, все это переживает…Спасибо Вам, МУЖЧИНЫ!» ― Antonina Sokolnikova… Усім нам слід добре подумати над злободенними словами мудрої Ліни Костенко, щоб нічого подібного в Україні більше ніколи не повторилося: Це ж треба мати сатанинський намір, Чаїть в собі невиліковний сказ, Щоб тяжко так знущатися над нами, Та ще й у всьому звинувачувати нас!
На фото: Микола та Ігор Кузнєцови дивилися смерті в очі.
