ЗАКОХАЛАСЯ У СВІЙ НАРОД

З чого дивувалася і чим переймалася минулого тижня редактор відділу культури газети «Волинь-нова» Ярослава ТИМОЩУК

…КОМУ ДІСТАНЕТЬСЯ ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ
«Пропоную все, що відбувається впродовж останніх місяців, вважати масштабним відзначенням 200–річчя від дня народження Тараса Шевченка», – написала у своєму «Фейсбуці» журналістка Віра Балдинюк. І справді, куди вже братися читцям поезії чи чиновникам із Міністерства культури, коли в країні вирує революція. Активісти з Майдану наче зійшли зі сторінок творів Кобзаря: хоробрі, відважні, одержимі боротьбою, без страху перед смертю. Відомий режисер Сергій Проскурня взявся за цікавий проект «Наш Шевченко» ― 365 відео з читанням поезій письменника-ювіляра. В одному з роликів ми бачили першу жертву Майдану Сергія Нігояна. Його «Борітеся – поборете» набрало більше мільйона переглядів у YouTube. Багатьох героїв Проскурня знімає на Майдані, бо, за словами митця, Шевченко присутній і у текстах, і в візуальних образах, і у ментальності нинішньої революції. Ми носимо Кобзаря у своєму серці.
В інтернеті вже дискутують: а чи не віддати цьогорічну Шевченківську премію родинам загиблих? Нагороду ж вручають за «вершинні надбання українського народу, утвердження високих гуманістичних ідеалів, збагачення історичної пам’яті народу, його національної свідомості й самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Чи не за ці цінності віддали свої життя герої Майдану?
Що з цього приводу скажуть митці–лауреати? Цьогорічний переможець, письменник Мирослав Дочинець раніше заявляв: мовляв, нічого страшного, премія ж то носить ім’я Шевченка, а не Януковича. «Якщо дадуть, то візьму», ― сказав письменник в інтерв’ю «Газеті по-українськи» 24 січня, після кривавих зачисток Майдану. Хочеться вірити, що хоча б після перших убивств письменник переглянув свою позицію. Чи ціна в 1 мільйон 300 тисяч гривень достатня, аби тиснути руку, яка в крові невинно вбитих?
А взагалі–то, кандидат, якому я прогнозувала перемогу, знову не виграв. Та воно й на краще. Є час до наступного року виховати собі такого президента, від якого не соромно отримати найвищу державну мистецьку нагороду.

ЗОЛОТИЙ УНІТАЗ ІСНУЄ
Відколи побачила покинуті маєтки Януковича, переймаюся багатьма важливими питаннями. Чи комфортно жити, ховаючись від світу височенними парканами? Чи справді необхідно зрубувати десятки дерев, аби побігати по пеньочках? Для чого Януковичу страусина ферма? Коли він збирається випити стільки алкоголю? Яке призначення батона із золота? Чи думає його власник хоча б зрідка про бездомних голодних дітей? Чи не боїться він небесного гніву, маючи стільки ікон удома і чинячи стільки беззаконня в державі? Хто автор ідеї сантехніки з позолотою? Скільки палаців потрібно Януковичу для щастя? І наскільки ж мусив злякатися президент тендітної Тетяни Чорновол, щоб вивісити її портрет в охоронній будці і прикріпити номери машин, якими вона, ймовірно, пересувається? А скласти досьє на «небезпечних» журналістів? Він залишив напризволяще цілий автопарк, а скільки ж тоді машин забрав із собою? Як багато скелетів повилазило із шаф!
Хто такий Янукович? Маленький хлопчик, який із жадібності загарбує собі стільки машинок, що вони вже не приносять йому радості? Дитина, яку недостатньо любили? Злочинець, який почав красти шапки, а закінчив бюджетними коштами і людськими життями? Крутий пацан із Донецька?
Експерти називають його людиною із синдромом бідності. Дорвавшись до багатства і компенсуючи скрутні часи помпезною розкішшю, він уже не може зупинитися.
У цьому заповіднику корупції я побачила багато дивовижних речей, про існування яких не здогадувалася раніше. Та чому в Межигір’ї нема книг? Невже Янукович прихопив їх із собою як великий скарб? Але навряд чи людина, яка хоч іноді відкриває книжку, накоїла б стільки дурниць.

ЦЕРКВА ― З НАРОДОМ
Синод УПЦ КП вирішив не поминати владу під час богослужінь. «З огляду на те, що державна влада не почула кількаразові заклики Церкви до неї не застосовувати зброю проти народу, який обрав владу для служіння собі й Україні, а не для здійснення насильства і вбивств, ― припинити з 20 лютого 2014 року поминання влади під час богослужінь», ― сказано в повідомленні. А єпископ Львівський і Галицький Філарет закликав виголошувати особливе прохання ― про напоумлення влади. Церква була з народом від початку буремних подій. Спочатку Михайлівський монастир відчинив двері мітингувальникам із Майдану, які втікали від «Беркута». Згодом, сповіщаючи про другу атаку спецпризначенців 11 грудня, всю ніч дзвонив у набат молодий священик із Горохова Іван Сидор.
Владика Михаїл минулих вихідних молився за воїнів Небесної сотні, називаючи їх прижиттєвими волинськими праведниками. У своїй проповіді він також зазначив: за всі злочинні діяння, за вбивства доведеться відповідати перед Богом.
Виходячи з собору після панахиди за Сергієм Байдовським, бачу біля воріт священика. Він стоїть трохи віддалік похоронної процесії, тримає в руці свічки і розмовляє з касиркою при храмі.
— Сьогодні похорон. І завтра буде похорон, ― зажурено підраховує. ― Вбили б Януковича ― не було б більше смертей.
«…ми єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!»
Останнім часом живу з відчуттям, яке щодня міцнішає. Це любов до свого народу. Ось іду ввечері містом і бачу на маршрутній зупинці пляшку з недопитим пивом. Тільки встигаю подумати про неестетичність картини, як з’являється хлопець і викидає сміття в урну. Або приходжу на Майдан, думаючи, що нікого не знаю. Та неодмінно знаходиться хтось, хто пропонує чай, бутерброд, погрітися біля вогню, послухати його нові вірші, план реформ у країні чи просто поговорити про життя.
— Ви знаєте, що Янукович більше не наш президент? ― не втримуюся, щоб не поділитися звісткою з касирками у супермаркеті.
Новина швидко облітає довгу залу, дівчата усміхаються.
Багато моїх приятелів були першими на революційних барикадах. У мирний час вони загартовувалися, проводили вишколи, вивчали історію боротьби, набиралися сил. І я пишаюся ними. Вони справді були готові віддати життя за свободу, а декому навіть довелося.
Хтось чергував на барикадах і йшов під кулі. Хтось перев’язував рани потерпілим, хтось вклав у революцію кілька своїх зарплат. Хтось перекладав статті різними мовами, воюючи на інформаційному фронті. Хтось нарізав бутерброди з наманікюреними нігтями. Хтось приймав на ночівлю приїжджих. Долаючи спільного ворога, нам вдалося зробити те, про що так багато говорили, ― вбити януковича в собі.
Мій народ більше трьох місяців стояв під дощем, снігом, на морозі і під прицілом снайперів. Терпів холод, голод, ризикував здоров’ям, роботою і життям. Як же затишно стояти за надійними спинами земляків і розуміти, що тебе оточує стільки хороших людей. Мій народ домігся відставки Януковича і добрався до його святої обителі ― «Межигір’я». Мій народ втратив своїх найкращих синів, але не здався без бою. І як його не любити?