Ви чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас. Не впізнали? Ні, ви не могли розминутися з нею…
Ви чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас. Не впізнали? Ні, ви не могли розминутися з нею…
Ольга ЧОРНА
«На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку, любов. На безмежному полотні небес я проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя», – Її слова губилися у тиші березневого вечора. «Ти знаєш, весно, що таке доля? Це – дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось я спробував воду з глека. Я не знав, що вона стала солоною…». «А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Я зумію тихо пройти повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Не дорікну. Я зупинюся біля майбутнього», – шепотіла, наче молитву. «Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися. Я спізнився на тисячу років, щоб разом…». «Ми не спізнилися. Ми довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя інколи розливалося, наче повінь. Ні броду, ні дороги. А можливо, дали збій небесні годинники…» – Вона хотіла, аби він не розгубив останні крихти віри. «А якщо випаде запізнілий сніг?..». «Це – березневий жарт…». Маленька постать віддалялася у густі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона назавжди стане недосяжною. «Весно, зачекай! Самотність стане моїм гріхом. А дні без тебе – пеклом…». Вона повернулася. Він дивився в Її очі кольору смеркання. І мусив зізнатися собі, що чекав на цю жінку цілу вічність.
