З перших днів протистояння на столичному Майдані секретар Ковельської міської ради, один із лідерів місцевого осередку ВО «Батьківщина» Михайло Гетьман був поруч із мітингувальниками...
З перших днів протистояння на столичному Майдані секретар Ковельської міської ради, один із лідерів місцевого осередку ВО «Батьківщина» Михайло Гетьман був поруч із мітингувальниками, які активно підтримували євроінтеграцію. Він керував волинською групою майданівців і навіть журналістами газети «Волинь-нова», котрі стояли на посту у наметовому містечку. 19 та 20 лютого, коли снайпери почали масово розстрілювати мирних людей, наш земляк перебував в епіцентрі небезпечних подій. Йому на власні очі довелося бачити закривавлені обличчя поранених, тіла убитих, чорний дим від спалених шин. Мій співрозмовник хвилюється і зараз, пригадуючи те, що змусило інакше глянути на людей та обставини...
Інна Павловська
—Усе відбувалося, як у страшному сні, — говорить Михайло Олександрович. — Вранці 20 лютого зненацька у наш бік полетіли кулі та перші гранати. Відразу стало очевидно, що наступ силовиків на Майдан був запланований наперед. Щільні ряди солдатів внутрішніх військ та беркутівців, зграї тітушок, снайпери на дахах… Багатьом із тих, хто опинився під прицілом їхніх гвинтівок, урятуватись не вдалось. Серед них — мій товариш Андрій, який більше двох місяців охороняв Майдан. Тіло 21–річного волинянина Івана Тарасюка, котрий того дня теж загинув від вогнепального поранення, майданівці відшукали спільними зусиллями. При хлопцеві знайшли мобільний телефон, з якого й зателефонували його батькам… Жертв могло бути значно більше, але люди вчасно відступили. — Що змінилось у вашому житті після Майдану? — Це справді була революція гідності. Вона мало подібна до Помаранчевої, від якої відрізнялася навіть запахом — запахом спалених шин. Упевнений, що кров людська пролилась недаремно. Така дорога ціна свободи, яка змінила нашу свідомість. Відтепер прискіпливіше ставлюся до оточуючих, скрупульозно оцінюю їхню порядність. Обурюють ті, хто, не доклавши зусиль для перемоги, намагається демонструвати нібито свою причетність до неї, щоб підняти собі авторитет. Серед таких і прості громадяни, і політики, котрі не виправдали наші сподівання, і політичні сили та громадські організації, які не брали безпосередньої участі у протистояннях на Грушевського, Інститутській, Майдані, зате хочуть бути у сяйві слави. На мою думку, до справжньої перемоги ще далеко. Тому Майдан стоятиме й далі — до виборів Президента України, повного перезавантаження влади, коли відчуємо суттєві зміни у державі. — Розкажіть про себе. Де витоки вашого родоводу, хто ви за професією, яка у вас сім’я? — Народився в Рокитниці на Ковельщині. На околиці села поруч із нашою хатою були ферма, тракторна бригада та кузня. Мама, Євгенія Іванівна, працювала піонервожатою у школі, у польовій ланці. Згодом закінчила культосвітнє училище, історичний факультет інституту. Батько, Олександр Сергійович, був помічником бригадира тракторної бригади, потім бригадиром, механіком, головним інженером. Нас, дітей, у сім’ї троє. Крім мене, молодші сестра Антоніна та брат Юрій. З дитячих років допомагав батькам. Відтоді не уявляю свого життя без техніки. Досі пам’ятаю майданчик, де стояли сільськогосподарські агрегати, запах мастил. Це й визначило вибір майбутньої професії. Після школи вступив до Володимир–Волинського сільськогосподарського технікуму. Щоправда, навчання перервала служба в армії. Довелося попрацювати інженером із техніки безпеки та завідувачем автомайстернею в колгоспі. Коли одружився, став шукати іншу роботу, бо треба було утримувати сім’ю. 1983–го влаштувався на завод «Ковельсільмаш». Був робітником, бригадиром, майстром, старшим майстром та заступником начальника цеху з виробництва. Згодом працював на станції техобслуговування. З 2003–го обіймав посаду директора підприємства «Ковель–Авто». — Ви — депутат Ковельської міської ради, нині керуєте депутатським корпусом. Що спонукало піти в політику? — Ніколи не прагнув до влади, хоча 2005–го вступив до ВО «Батьківщина», а депутатом ковельчани обирають упродовж двох скликань. Не залишаюся осторонь, якщо знаю, що можу допомогти людям. Як секретар міськради для злагодженої і дієвої роботи прагну згуртувати обранців від різних політичних сил, які представлені у раді. Вважаю, що всі вони є патріотами територіальної громади, вболівають за вирішення економічних і соціальних проблем. Їх ретельно обговорюють на засіданнях постійних комісій, тому на сесіях рішення ухвалюють швидко. У кожного з них є робота чи власний бізнес, тому дорожать своїм часом, налаштовані на конструктивну співпрацю, адже виконують депутатські обов’язки на громадських засадах. Звісно, результати діяльності міської ради, її виконкому оцінюють виборці. Ні мені, ні міському голові вони не можуть дорікнути, що, ухвалюючи рішення, надаємо перевагу лише одній політичній силі. — А чи кортіло щось змінити у житті? — Ні, але інколи життя саме вносить зміни, і тоді доводиться братися за те, чого вимагає час. Вважаю, що треба сприймати з вдячністю кожен подарунок долі, навіть якщо згодом доводиться долати якісь труднощі і перешкоди. Головне — бути оптимістом, цінувати те, що маєш нині. — У вас були якісь унікальні шанси, якими не вдалося скористатися? — У дитинстві захоплювався футболом. Приходив зі школи, кидав портфель — і на стадіон. Лише коли темніло, сідав за уроки. У 70–х цей вид спорту стрімко розвивався, і я мав реальний шанс зайнятися ним професійно. Але батьки не схвалили цей вибір. Так і не вдалося втілити свою мрію. Зате тепер завжди використовую можливість покопати м’яча. Торік ще грав у команді ветеранів. Виходив на поле і з депутатами міської ради. Тепер здебільшого бігаю на футбольному майданчику з онуками. Важкувато доводиться, зате яке задоволення отримуємо! — А службові справи обговорюєте вдома? — Зізнаюся чесно: в родинному колі про роботу намагаюся не згадувати. Бо є приємні домашні клопоти, за які беруся з натхненням. Приміром, можу зварити борщ, приготувати чанахі, спекти торт, щоб дружина Ніна Сергіївна відпочила від куховарства. — Чи вважаєте себе щасливою людиною? — Найбільше щастя — бачити усміхнені обличчя онуків. Їх у мене вже п’ятеро: троє дівчаток і двоє хлопчиків. Чекаємо ще поповнення в родині. Знаю, що своїм дітям мало приділяв уваги. Тому тепер хочу компенсувати турботою, увагою і любов’ю до онуків. Завжди знаходжу час, щоб завести у дитячий садок, пограти з ними у футбол, поговорити про успіхи у школі. Маю роботу, яка приносить задоволення, хорошу сім’ю, надійних друзів. Відчуваю у собі сили для праці. Хіба для щастя ще щось потрібне? Хочу лишень кращого майбутнього для нашої держави. За це, власне, ми й стояли на Майдані.
На фото: Зустріч на Майдані з відомим українським музикантом Тарасом Петриненком Михайло Гетьман (на фото зліва) запам’ятає назавжди.
