На підвіконнях її тісненької майстерні дивним чином співіснують кактус, юка, розмарин, тигрова бегонія з численними глечиками й горнятками, з яких стримлять десятки пензлів і пензликів, олівців та інших інструментів, без яких не минає жоден день художника. В якусь мить мені здалося, що ті пензлики також живі. Світлана Костукевич — художник особливий. На більшості її полотен розцвітають квіти, поєднуючись у неймовірні фантазійні композиції. Їй підвладні найскладніші техніки: батик, акварелі, розпис по шовку, олійний живопис, монотипії, аплікації, витинанки, ткацтво… У майстерні, як і належить, специфічний запах фарб і розчинників, за вікном — сіре небо цяпотить набридливим дощем, а ми крізь нього прозираємо у весну
Валентина ШТИНЬКО
-Мої батьки були вченими-агрономами і все життя працювали на Волинській сільськогосподарській дослідній станції. Мама, Любов Володимирівна Проннікова, їй зараз 88 років, кандидат сільськогосподарських наук. Але не чекайте від мене якихось секретів із галузі ботаніки. Я дивлюся і бачу довколишній світ очима художника, — розповідає Світлана Семенівна. — Проте на все життя запам’ятала пораду когось із класиків: «Не вчіться жити у древніх, а вчіться жити у природи». На свою дачу в Рокинях найбільше люблю приїжджати, коли оживає наш розкішний яблуневий сад. Внизу зацвітають блакитні незабудки, над ними — рожева лунарія, вище квітнуть яблуні, а довершує картину незабудково-голубе небо… А ще під деревами гарно почуває себе садова конвалія. Згадуючи про інші рослини, які оселилися на дачі, — а це троянди й іриси, примули й ромашка лікарська, жоржини, айстри, майори, — моя співрозмовниця говорила про них з любов’ю, але без отого квітникарського фанатизму, з яким інколи доводиться зустрічатися. Це й зрозуміло. Більше часу Світлана Костукевич присвячує тим квітам, які зацвітають на полотні. Втім, зізналася: — Квіти я завжди пишу з натури, але з дачі їх не везу, мені шкода вкорочувати їм віку. Якщо вже треба, то купую на базарі. А так хіба привожу польові, як чоловік жартує, бур’яни. Коли пригадує, з чого все почалося, перед очима постає тато. Одного разу він із якоюсь особливою легкістю зобразив для неї цвіт китайської троянди. Батько був родом із села Обухівка, що на Дніпропетровщині, а це всього за один кілометр від знаменитих Петриківців, які увесь світ зачудували своїми квітковими розписами, відомими ще з другої половини ХVІІІ століття. Мабуть, у тій місцині всі народжувалися трішки художниками. Тож і її шлях до художньої школи, хоч і народилася у Мелітополі, був наче наперед визначений. При вступі намалювала тюльпани, густо так, соковито, бо, як зізнається, тоді ще не вміла до пуття розмішувати фарби. Потім було навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша, по закінченні якого працювала у волинських художньо-виробничих майстернях. Згодом заочно продовжила навчання в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Франка за спеціальністю художник-графік, оформлення та ілюстрація книги. Ось тільки книг тоді на Волині не видавали. Вона малювала квіти, переливаючи в них свою любов і тривогу, будучи щиро переконаною, що квіти й рослини — то залишки раю на землі. Часто не знаходила для своїх почуттів слів, зате відшукувала барви, які тішили не лише її авторське самолюбство, а й приваблювали тих, хто бачив її роботи на виставках. А одного разу вона наважилася змалювати ніколи не бачений… цвіт папороті. Їй довго не давалися ні форма, ні колір. Аж поки одного ранку, коли йшла мимо собору, під ноги не впала гілка каштана зі свічечкою цвіту. Підняла, роздивилася і раптом зрозуміла, яким має бути її чарівний цвіт. Потім та картина обійшла кілька вернісажів, приваблюючи до себе і мистецтвознавців, і просто глядачів. Виставила її і в Луцьку… А одного разу, коли зайшла до виставкової зали, Світлану, ховаючи погляд, запитали: «Ти бачила свою роботу?». Коли підійшла, мало не закричала від болю. Її цвіт папороті був наскрізь пропалений цигаркою! — Люди, що я вам поганого зробила? — невідступно пульсувала думка. Роками гоїла ту душевну травму, яка, проте, змусила її глибше цікавитися психологією творчості. Бідкається: ніхто ж не попереджає митця про небезпеку творчості, про потребу вчасно зупинитися, про те, що художник на кожну роботу розтрачує свої життєві сили і треба вміти їх правильно розподілити. Не картати, не спалювати себе, коли щось не вийшло, а швиденько переключитися на інше, бо без творчих невдач не буває успішних пошуків… А вони, буває, викликають заздрість, яка вже нічого спільного із творчістю не має. Світлана Семенівна намагалася говорити про це своїм студентам, коли працювала на кафедрі дизайну Луцького національного технічного університету. От тільки чи була почута? Нині вона повністю присвятила себе творчості. А ще навчає малювати дітей Недільної школи, що діє при Свято-Покровському храмі в Луцьку, проводить майстер-класи у дитячих таборах. І постійно навчається сама — у колег, і в зв’язку із цим великим благом для художника вважає інтернет, у своїх учнів і навіть замовників, бо ж трапляються такі характери! — Мені картини гріють душу, буває, хтось хоче купити, а я не продаю, — обводить поглядом майстерню, де із мольберта, зі стін, із кутів дивляться на нас квіти, квіти, квіти… Вона вже давно, ще на зорі своєї творчості, відчула, що з ними у неї якісь особливі стосунки. Як тільки намалює квіти, так робота і привертає до себе увагу. Усі, хто має їх у своєму домі, стверджують, що вони дарують гарний настрій і добру енергетику. Кажуть, що є у роботах Світлани Костукевич щось від Катерини Білокур, французьких імпресіоністів. Вона не заперечує, адже якщо знаєш про їхню творчість, то якісь рефлексії обов’язково відбиваються і на твоєму світогляді. Але у неї давно вже виробилася своя манера, свій стиль. — Люблю свободу! Справжній смак її відчула лише тепер. Єдине мірило мистецтва — любов. А вона або є, або її нема, — переконливо мовить Світлана Семенівна. І я їй вірю.
На фото: У Світлани Костукевич квіти цвітуть і на вікні, й на полотні.
