До Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, де йому довелося каратися майже сім років, Тарас Шевченко прийшов із підібраною по дорозі вербовою галузкою. Посадив її – і сталося диво: виросла верба. Вона вистояла 150 років, а з її гілочок згодом розійшлися верби по всьому світу...
ТАРАСОВА ВЕРБА До Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, де йому довелося каратися майже сім років, Тарас Шевченко прийшов із підібраною по дорозі вербовою галузкою. Посадив її – і сталося диво: виросла верба. Вона вистояла 150 років, а з її гілочок згодом розійшлися верби по всьому світу.
Сумний пейзаж. В пустелі, як примари, – Фортеця, каземати, сторожі. Пісок та камінь. І вітри-корсари, Що об пісок наточують ножі.
І точать дні, розпечено-полинні, Із присмаком неволі і журби. А він собі в неволі Україну Викохує з галузочки верби.
Та гілочка, суха уже, змертвіла, А в нього серце – як жива вода. І сталось диво, і зазеленіла На чужині вербичка молода. То гоїть тугу голосом дівочим, То обізветься кобзою на мить, То пальчиком тонким затулить очі І так по-українськи шелестить.
Так тихо плаче щирою росою… І там, де впала та роса жива, Поміж камінням, понад чужиною, Як ружі, пробиваються слова.
Й ідуть додому, до Дніпра, до поля. Прийми їх, рідна земле, й полюби. І хай воскресне українська доля, Немов оця галузочка верби. РУШНИК Тарас Шевченко хотів, щоб на весіллі у нього був рушник з півниками. Ликера, останнє кохання поета, вишила його білим по білому і принесла на могилу поета. Вона переїхала до Канева, прожила там кілька останніх років, померла у самотності і похована неподалік від Чернечої гори
Вся в чорному, немов черниця, Біля Чернечої гори… А ніч глибока, мов криниця, Така, хоч з Богом говори.
Та й ні з ким більш… У цілім світі – Ні теплих рук, ні теплих слів. Горять тополь високі свічі У канделябрах споришів.
Та білі півники присіли На полотні й клюють літа. Тарас чекав їх на весілля – Вона ж принесла на хреста.
І заніміла, й скам’яніла. Рушник – як біла пектораль. Що вишито на ньому білим? Його любов? Її печаль?
Чи самота, як Божа кара? Чи каяття безмовний крик? Сльозина канула у Канів І покотилась на рушник.
І білі півні стрепенулись Й здалося раптом: як колись, Його долоні рук торкнулись: «Моя ти любо! Усміхнись…». *
*Рядок з вірша Тараса Шевченка «Ликері». * * *
Я пас ягнята за селом… Тарас Шевченко
І Божі ягнята, і Божа дитина, І сонце, як писанка, й синя хмарина… Цей день такий гожий, цей світ такий теплий, А в серденьку щось, наче брунечка, терпне.
То слово брунькується, зріє і грає, А в торбі пастушій – лиш хліба окраєць, І ноги потріскані, й одяг благенький. – Про що твоя мріє, Тарасе? – Про неньку.
Щоб мама жила, щоб мене зігрівала, Щоб лагідно сином своїм називала. Зітхнув хтось у небі. – Не можу дитино… Та сином назве тебе вся Україна.
