З цією жінкою доля звела мене в редакційному кабінеті. Вона прийшла подати оголошення про те, що візьметься доглядати важкохвору людину за право проживання з нею...
З цією жінкою доля звела мене в редакційному кабінеті. Вона прийшла подати оголошення про те, що візьметься доглядати важкохвору людину за право проживання з нею. Сказала, що в Нововолинську — ще з 60-х років. Помітивши, мабуть, моє здивування, зі слізьми на очах повідала свою сумну історію
Марія КОРНИЛЮК
—Із покійним чоловіком сімейні статки починали наживати з нуля. Хто будував хати в шістдесяті роки, той переконався на собі, як то було важко. Все робили самотужки, людей не наймали, бо платити не було чим. Роботу на чоловічу та жіночу не ділили. А в нашій сім’ї ще й діти майже щороку одне за одним появлялися на світ. Не раз чула від людей: «Яка ж ти щаслива, що дочок маєш!». Я дійсно була цьому рада. Як ми тішилися, коли хату добудували, облаштували всередині! Садочок, школа… Не помітила за важкою буденною працею, коли й випурхнули з домашнього гнізда мої дівчата. По світу розлетілися. Найменша тільки в Нововолинську залишилася. Ми з чоловіком вирішили, що при ній і віку будемо доживати. То й дарчу на доньку оформили. Хіба я думала, що та омріяна хата стільки мені завдасть гіркоти? Старші дочки прижилися в інших місцях, і зв’язок із ними з кожним роком став слабшати. Мабуть, не треба було привчати найменшу: «Все тобі, все для тебе». Не раз чоловік сварив: «Коли ти нарешті про себе подумаєш?». Я лиш відмахувалася від його слів. Одяг доношувала завжди після дівчат, бо грошей на добротні речі для себе не вистачало… Все краще — молодим. Тому, мабуть, і на випускний Оля посоромилася мене з собою брати. Наказала, щоб не псувала їй свято, бо вони ж там будуть «відриватися на повну». Ще тоді найближча сусідка тільки головою похитала: «Я б їй пошила плаття на всю твою місячну зарплату, мало б не здалося! Не знаєш ти, що любити дитину треба, як душу, а трясти, як грушу. Вчи її не тільки одержувати, а й віддавати, з ближніми ділитися». Але то вже, мабуть, було запізно. Бо як вийшла моя найменша заміж, пішли діти, то й зовсім від рук відбилася. «Все, що зроблю, не так. До порад не прислухається. «Не набридай», «Не чіпляйся», «Відстань» — улюблені фрази. Помітила, що й зять дочку побоюється. Не раз погрожувала, що хата не його, відправить туди, звідки прийшов. Сусіди ж теж не можуть цього не помічати. Від того ще більший сум на серці. Як то скаржитися на своїх найдорожчих? А найважче у свята. Зима. Коляда. Різдво. Родини збираються разом, готуються до сімейної неквапливої трапези. А я місця не знаходжу. Вже й онуки не вітаються, косо поглядають у мій бік. Бо ж кожен день чують материні лайливі слова: «Не там сіла, не те посадила, борщ ніякий…». Нікому я не потрібна… Але ж життя триває. І лише біля чоловікової могили виказую все, що наболіло на душі. Не знаю, скільки мені ще доведеться ряст топтати. Невеселі думки до вас привели. Може, звертаються в редакцію люди, яким потрібна доглядальниця. Бо ж не маю куди подітися. Перед чужими соромно, що п’ять дітей є, живих, здорових, а мені у свято хоч вовком вий! Та тільки не хочу соромити їх. Хай живуть щасливо! Нащо їм той поговір? Я ж мати, за кожним душа болить… Допоможіть знайти, де можна голову прихилити? Як це тяжко при живих дітях розмовляти тільки з їхніми фотографіями! м. Нововолинськ
