Подорожі на велосипедах мають всі шанси стати популярнішими за автобусні туристичні маршрути...
Подорожі на велосипедах мають всі шанси стати популярнішими за автобусні туристичні маршрути.
Заступник генерального директора з охорони праці ПАТ «Волиньобленерго» Юрій Леуш (на фото) власним прикладом популяризує велотуризм. На час відпустки місцем перебування енергетика на тиждень–другий стають дороги Волині й сусідніх областей, гори Карпат, степи південної України і навіть Росії. За майже тридцять років захоплення велоспортом Юрій Михайлович «накрутив» уже не одну тисячу кілометрів
Інна ПІЛЮК
КРАЩИМИ ЗА ГОРИ МОЖУТЬ БУТИ ТІЛЬКИ ГОРИ У Карпатах вже не залишилося жодного перевалу, який би Юрій Леуш та його друзі не пройшли. Найвищий ― Рахівський (1100 м) теж осилили. Зараз, зізнаються мандрівники, на нього велосипедом виїхати майже неможливо, бо асфальт розсипається на пісок, і колеса «не беруть» таку трасу. Крутитися крутяться, та не їдуть. Свої маршрути волинські велосипедисти завжди обирають самі й орієнтуються не на складність траси, як було на початках, а на те, якими цікавими місцями пролягатиме дорога. «Раніше походи організовували велоклуби, то там встановлювали і точний маршрут, і денну норму обов’язкових кілометрів, ― пригадує Юрій Михайлович. ― Тепер же кожен їздить куди хоче і як хоче. Ми подорожуємо так: їдемо, побачили гарне місце, зупинилися на стоянку. Не завжди навіть знаємо, де будемо завтра. За день можемо проїхати і сотню кілометрів, і десяток ― усе залежить від маршруту. Якщо це рівнина і з тобою їдуть професіонали, то, буває, намотуємо і по 100―130 кілометрів, а коли шлях лежить через гірські перевали, де іноді двом доводиться тягнути один велосипед, то більш як 30 кілометрів за день такої дороги просто не осилиш». Із власного досвіду пан Юрій радить подорожувати невеликими групами по 3―4 людини. Каже, що більша група буде маломобільною, та й дисципліна тоді кульгає, завжди відчуватиметься, що хтось незадоволений. А в мандрах треба вміти не тільки пейзажами милуватися, потрібно і місце на нічліг вдало обрати, і намети поставити надійно, і велосипед уміти полагодити, бо на гірських дорогах непередбачуваних ситуацій може бути чимало. Саме тому в поході завжди має бути хоча б один професійний механік. Юрій Леуш дорогами країни з’їздив уже не один велосипед. Першим був «Турист», якого «обкатав» маршрутом Луцьк ― Берестечко. Потім купив «Старт шосе» 1972 року випуску. Трохи модернізувавши його, і до сьогодні не зраджує цьому транспортному засобу. Сучасні дорогі велосипеди він не критикує, але більше довіряє хоч і старому, але все‑таки міцному і надійному «Старту». Минулого літа волинські велотуристи вирішили поекспериментувати і вперше вирушили в гори пішки. Підкорювали гору Чивчин, що у Верховинському районі Івано–Франківської області. За три дні пройшли 44 кілометри. Компанію енергетику склали інженер Володимир Сулім та майстер спорту, пенсіонер Євген Кльоц. Розповідають, що піші мандри не менш цікаві: «Йдеш практично звіриними стежками, навкруги ліс перво‑ зданої краси. Правда, попадали і в серйозні чагарі, болота, разів сорок переходили вбрід річку Чорний Черемош. У лісах повно грибів, їх одразу й готували на вечерю. А ягід скільки! Коли були у прикордонній зоні, то зустрічали румунів, які «афіни» (чорниці по–їхньому) по 10 грн за кілограм одразу в лісі і здають. Стоїть між дерев ЗІЛ 131–й і все це добро на ньому і приймають».
«ДО СТА ГРАМІВ У НАС НЕ ДОХОДИТЬ» Волинський велоспорт є майже стовідсотково чоловічою справою. Мало хто з жінок погодиться тиждень–другий ночувати просто неба й готувати їжу виключно на багатті. За словами пана Юрія, меню велотуристів ― це не лише консерви і бутерброди. «У нас раціон зовсім не бідний, ― розповідає. ― Зранку зазвичай готуємо кашу (рис, гречку, вівсянку, макарони) з тушонкою, салат. Картоплі майже не варимо, бо це довго. П’ємо багато чаю, а каву ― рідше. В обід перекушуємо не дуже ситно, бо тоді ліньки далі їхати. Прекрасно гамує апетит шоколад. На вечерю буває борщ, іноді ― шашлик, і знову салат. Що може видатися дивним, то це те, що у нашій компанії майже ніколи справа не доходить до ста грамів. Можна трохи для профілактики, але це буде навіть не по сто, а максимум по двадцять». У похід радить брати небагато речей. «Головне ― намет, спальний мішок, казанок, продукти на 2―3 доби. Треба три зміни одягу, дві пари зручного взуття, щось від дощу. Не забувайте і про запасні велокамери, бо практично завжди в дорозі хтось пробиває колесо». Карпатами Юрій Леуш мандрує багато років, тому помічає всі зміни, які відбуваються в регіоні: «Значно поліпшилася інфраструктура. На стоянках прекрасно обладнані душові, що для велотуристів є дуже важливим. Та й взагалі помітно, що люди стали жити заможніше. Біля Берегового бачили будиночки, які собі зводять заробітчани, так це справжні замки! Наші «царські села» порівняно з ними просто вбогі. А ще люди там почали робити бізнес на всьому. Відвідали, наприклад, музей старожитностей, хоча «музей» ― це голосно сказано. У сільській хаті зібрані старовинні речі. Подивитися на домашні речі, на водоспад ― усе платне. Приємно, що останнім часом у горах побільшало українських велотуристів. Часто зустрічаємо росіян, німців, чехів, французів. Кияни, зазвичай, їздять на крутих байках. А ще Карпати помітно поріділи, вода в річках висока та каламутна… Поблизу Солотвина бачили жахливі провалля в землі, над ними буквально висять залізничні колії, які ще рік–два тому лежали на твердій поверхні. Багато ділянок доріг, які поруйнували повені, досі не відновлені. Коли переходимо гірські річки вбрід, страх бере, яка то сила ― оте каміння». На прощання запитую, у які місця він хотів би повернутися. «Знаєте, гарно скрізь… ― відповідає пан Юрій. ― Я бачив майже половину монастирів Закарпаття, високогірні озера України, їздив по Арабатській стрілці, був у Почаєві, Острозі, Кременецькому замку, на Козацьких могилах біля Берестечка, на могилах Володимира Івасюка, Маркіяна Шашкевича. Фото унікальних дерев’яних церков Карпатського регіону вже складають цілу колекцію. Цікаво і в Росії, де бачили Печорський монастир, але найкращими є все‑таки наші Карпати. Завжди купаємося в озері Солотвино, шукаємо нові водоспади та джерела мінеральних вод. І що найцікавіше ― завжди знаходимо».
