На десятому році подружнього життя Федір і Валентина змирилися з думкою, що вже ніколи не зможуть стати батьками...
На десятому році подружнього життя Федір і Валентина змирилися з думкою, що вже ніколи не зможуть стати батьками. Як підтвердження — лист зі столиці, в якому медичні фахівці відомої клініки повідомляли, що шанси мати дітей втратили назавжди — через вроджену фізіологію жінки й чоловіка. Ось якби звернулися за допомогою десять років тому, одразу після шлюбу, то надія була б
Олександр ХОМЕНЧУК
Тужили–тужили, та й надумали всиновити чуже маля. Нехай росте на втіху й радість. Хата велика, садок поряд. Обоє забезпечені: вона вчителювала, він працював інженером у солідній організації. Був хліб на столі і до хліба теж. Коли приїхали в обласний центр до будинку маляти — очі розбіглися. Їх оточили чорняві, біляві, русяві малята. Валентина аж розплакалася. Вона не уявляла, що так багато дітей змалку опиняються в сиротинцях. Буває, при живих батьках, котрих позбавили судом прав виховувати нащадків, інші — через крутизну долі, третіх підкидали до лікарень чи громадських місць. Коли жінка плакала, першим підбіг до них невеличкий хлопчик із чорними, як вуглинки, оченятами, й, припавши до її ніг, видихнув: — Ма–ма! — Візьмемо собі цю дитину, — сказав Федір. — Візьмемо, це нам її Бог послав, — погодилася Валентина. Так дворічний Ромчик потрапив у їхню сім’ю. Хлопчик ріс швидко, бо названі батьки оточили його любов’ю і теплом. Нічого не шкодували для синочка. Мав лише десять років, як подарували фотоапарата й модного магнітофона. Задля того тато їздив аж до Риги. Слово «дефіцит» батьки ігнорували. Якщо хотіли, живу воду могли дістати хоч з-під землі. У шістнадцять років у сина були мопед і годинник. Такого не мав ніхто з однокласників. На докір сусідів, чи не занадто балують хлопця, Федір відповідав: — Не баловство це, а, як тепер кажуть, матеріальні стимули. Без двійок вчиться, слухняний вдома, то й отримує винагороди. — Чи на добро це? — Ромко росте, зростають потреби. Навіщо їх гальмувати? Адже, здається, азів життя навчали за наукою київського князя Володимира Мономаха: ніколи не май гордощів у своєму серці й розумі… Старих шануй, як батьків, а молодих — як братів… Брехні остерігайся, і пиятики, і облуди, від того душа гине і тіло… Як могли, оберігали від сумнівних друзів, компаній, від впливу вулиці. Перший грім прогримів, коли настав шкільний випускний вечір. Того дня Роман повернувся додому під ранок. Мовчки, наче злодій, пробрався до своєї кімнати. Та не встиг зачинити двері за собою, як обізвалася мама: — Як святкувалося, сину? — Я що, зобов’язаний звітувати перед вами? З якого це дива? Ви для мене ніхто! — став на диби. — Як це — ніхто? Ми твої батьки, — втрутився тато. — Ви чужі люди, бо мене не народжували. Ви привласнили, коли був маленьким, вкрали з будинку немовляти… Ви… Ви… — летіли ніби звичні слова, а здалося, це падають бомби. На їхні посивілі голови, на їхню долю, на прожиті роки. Хтось із заздрощів посіяв у душі хлопця вітер, а їм доведеться пожинати бурю. Після цього Роман зник у невідомому напрямку. Ввечері третього дня у квартирі пролунав телефонний дзвінок із міліції: — Вашого сина затримано… Він брав участь у груповому згвалтуванні дівчини. А потім був суд. Від зустрічі з батьками Роман категорично відмовився. Двоє старших хлопців, учасників наруги над дівчам, отримали по 13 літ ув’язнення. Двічі батьки їздили до сина у місця відбування покарання, але й там він не побажав зустрічатися з ними. Передачу лишили для його товаришів по нещастю. Лише в народних казках герої, які роблять добрі справи, завжди одержують винагороду, досягають бажаного. Бо колись люди високо цінували Добро.
