Вірші волинянки Тетяни Власової ввійшли до поетичної збірки «Небесна сотня»...
Вірші волинянки Тетяни Власової ввійшли до поетичної збірки «Небесна сотня»
Її рядки «Я в такому, бачиш, відрядженні, звідки люди приходять незрячими…» облетіли інтернет за кілька годин після публікації. Революційний вірш нашої землячки з Луцька Тетяни Власової надрукувала і газета «Волинь». А невдовзі твори молодої авторки ввійшли до антології майданівських віршів «Небесна сотня», яку уклало чернівецьке видавництво «БукРек». Талановита дівчина, яка нині проживає в Києві, підтримувала революцію не лише поезією, а й піснею...
Ярослава ТИМОЩУК
До Євромайдану не писала віршів. Але настав переломний момент, коли слід було вивільнити пережиті емоції. Ходили на Майдан із першого дня, допомагали людям, долучалися до різних ініціатив. Тож виклала свої думки на папері. Поезії опублікувала в інтернеті. За кілька годин отримала сотні лайків і перепостів. Коли користувачі соціальних мереж пишуть мені у листах: «Читаю і плачу», то й сама розчулююся до сліз. Не сподівалася на такий розголос, адже віршів на Майдані було написано багато. Можливо, вони не всі досконалі, бо дехто взявся за перо вперше, але такі щирі, що й не помічаєш відсутності рим чи інші огріхи. Написати перший вірш — «Моя мама чує новини і дуже хвилюється» — надихнула мама, яка страшенно переживала, постійно дзвонила і просила приїздити до Луцька, де спокійніше. Із чоловіком Дмитром виступили на Майданівській сцені. Нас об’єднує не лише шлюб, а й спільна справа. Разом із іншим подружжям — Крістіною і Максимом Дудіними — та скрипалем Олегом Шутяком створили гурт «АССА». Самі складаємо тексти й музику. Дебютували на власному весіллі з концертом для гостей півроку тому. Але найпам’ятніший для нас — виступ на Майдані в ніч на 16 січня. Там мали найбільшу і найвдячнішу аудиторію. Незабутні відчуття, коли весь Майдан скандує тобі «Дякуємо». Цілу ніч зігрівали і бадьорили людей. Того дня збиралися прийняти так звані диктаторські закони, тому очікували на силовий розгін Майдану. Все більше і більше людей приходило, аби разом вистояти. Щогодини виконували Гімн, молилися. Співали для майданівців і українських народних, і російських, і англійських пісень. Публіка також вимагала хіта «Вітя, чао!». Від свого чоловіка, який родом із Санкт-Петербурга, не очікувала такого патріотизму. На відміну від багатьох своїх земляків, він не вірить у те, що говорить по телевізору Кисельов. Дмитро в Києві вже багато років, брав участь у Помаранчевій революції. Розчарувавшись згодом, був скептично налаштований до нинішнього Майдану. Але після побиття людей революція перейшла в інший вимір. Удвох підтримували Майдан як могли. Дмитро і зараз ходить містом у «бандерівській» футболці з написом «Слава Україні!». Мої батьки люблять зятя більше, ніж мене (усміхається). Розмовляє з ними українською без суржику. Вітається «Слава Україні!». Наша сім’я чудово розуміє, що мовний бар’єр — вигаданий. Коли переможемо все, що нас бентежить, влаштуємо у Луцьку концерт. Музика для нас із чоловіком — на першому місці. Нещодавно на радіо «Луцьк» звучала прем’єра пісні «Бессонница» — вірш Марини Цвєтаєвої, який ми поклали на музику. І вже дуже хочеться написати позитивну життєствердну поезію, бо всі попередні — сумні.
«ІНОДІ СОТНЯ – БІЛЬШЕ, НІЖ РІВНО СТО»
*** Моя мама чує новини і дуже хвилюється. Маму досі чомусь лякає чорний шолом. Я стою на Майдані, на жовто-блакитній вулиці, Поряд сивий дідусь потирає очі й чоло. І нічого, здається, більше не має значення. Тут і сльози, і усмішки, лід і гарячий чай. Я стою на Майдані — і це моє спецпризначення, Бо майбутнє сьогодні і тут — на моїх плечах. Щоб не було ударів кийком, кулаком, пір’їною, Щоб ніхто не мовчав, не ховався і не тікав, Я живу на Майдані, який тепер став країною, Що її так боїться неввічливий Ялинкар. «Можеш мною пишатись, я знаю — тут кожен вистоїть, На Майдані — всі справжні, і сила тепер у них». Я стою, посміхаюсь і чую від мами у відповідь: «Одягайся тепліше, на ніч обіцяють сніг».
Весна’14 Весна чотирнадцятого почалася так болісно, Був замість птахів глухий поминальний дзвін. Сходять сніги, з’являються перші проліски Над головами тих, хто сам не розцвів. І дивляться мовчки — дуже красиві і рідні, І шану ніяк їм не віддаси сповна. У когось — перша щетина на підборідді, У когось — втомлений погляд і сивина. Вони не зникають і сниться мирна їм весна. Між ними і нами — хиткий, але є місток. Та дихати важко, бо кожен із нас тепер знає, Що іноді сотня — більше, ніж рівно сто. Із неба стікали кулі — ніхто не злякався. Кожен був впевнений: «Вистою. Добіжу». … Донечко, квіти клади от сюди, біля каски. Бачиш, ці янголи нас тепер бережуть.
*** Я в такому, бачиш, відрядженні, Звідки люди приходять незрячими. Де ведуться якісь перемовини, Найміцніші коктейлі замовлені. Тут, забувши про маму з татом, Називаються гордим птахом, Полонених ганяють голими, А для захисту цілять в голови. Тут калічать і зносять повністю, Відзначаючи День Соборності, Викрадають, збивають з ніг, Поливають водою в сніг. Тут повітря — із газу вата. Тут уже почали вбивати Але, знаєш, тут кожен сяє: «Переможемо. Обіцяєм». І з здобутком, безмежно цінним, Я приїду додому цілим.
*** Зачинившись на сто замків Від народу — чи від тюрми? — Через спини силовиків Розкажи, за який ти мир. Вже вмирають — і ще помруть В найкрасивішому із міст? Вимиваючи кров із рук, Розкажи нам про компроміс. Ти собі себе залишив. Зупиняєш війну? Якби ж. А під запах горілих шин Ти, напевне, спокійно спиш? Не пече тобі та межа, Що розділює нас — і «їх»? Ми не чуєм, як тобі жаль, Бо відспівуємо своїх. Ріки крові уже течуть. На країні — вогненний шов. Дзвони дзвонять — щоб ти почув, Дзвони дзвонять — щоб ти пішов.
***
Місяць минає, закони погіршали, Прийняті жестами. «Мамо, я просто не можу по-іншому — Я на Грушевського». Вулиця стала дуже болючою — Що говорити? Син повернувся — очі заплющені, Прапором вкритий. Мама заплакана, хрестить повсталих Мовчки, без слів. Сина не стало, У неї віднині — мільйони синів.
