«МЕНІ Б ЛИШЕ НИТОК І ЩОБ ЛУНАЛА ПІСНЯ»

У селі Крупове Дубровицького району на Рівненщині живе колись відома на весь СРСР виконавиця народних пісень і народна майстриня Уляна Кот (на фото)...

Старенька дерев’яна хатинка притулилася до лісу. Іти до неї з центру cела далеченько. Посивіла господиня тримає двері зачиненими навіть удень. Жити по сусідству з лісом страшно, особливо після того, як одного разу сюди вже влазили злодії. Нині у хатині тихо. Лише зрідка тишу прорізує ще потужний голос господині. Це співає Уляна Кот


Левко ЗАБРІДНИЙ


Уляні Петрівні вже 76. Чуючи її ім’я, люди зазвичай призадумуються, мовляв, щось знайоме. І це не дивно. Свого часу голосом Уляни Кот захоплювався весь Радянський Союз і навіть далека Америка. Її тонкий серпанок знаний у багатьох країнах світу, а вишивка прикрашає чимало світлиць.
— Я все життя прожила у Круповому, — ділиться спогадами Уляна Петрівна. — Тут і народилася. У моїх батьків було десятеро дітей, правда, вижило лише четверо. Змалку я цікавилася маминою піснею. Почала співати ще коли було два з половиною роки. Мамину пісню вловлювала на ходу і вона глибоко западала в душу. Не раз я лежала і просто слухала, як співає мама. Пісня у неї була журлива, така, що розривала серце. А жилося нам нелегко. Тата забрали на фронт, мама важко працювала, ще й я постійно завдавала клопоту. Дуже вже непосидючою була, проте змалку привчалася до роботи. Мама ткала, а я допомагала. У 15 років самостійно ткала серпанок — найтоншу тканину. Як і мама, без пісні за кросна не сідала.
Згодом Уляна Кот вийшла заміж, пішла працювати ланковою у колгосп. У родині з’явилося четверо діточок. Одного дня до села приїхали гості зі столиці.
— Я якраз поверталася додому, як мене зустріли і потягнули до клубу, — розповідає жінка. — Там слухали народних пісень. Я прийшла і стала тихенько під грубою. Всі вже виступили, делегація збиралася їхати, як хтось сказав, що у нас ще є одна жінка, яка знає багато старовинних пісень. Я тоді навіть злякалася, на сцену не вийшла, спершись об грубу почала співати. Проспівала куплет — мене на сцену кличуть. Я тоді багато пісень переспівала. Гості казали, що мені потрібно виступати у хорі Верьовки. Проте я відмовилася: куди, кажу, поїду, коли у мене діти дрібненькі? З того часу мене постійно стали запрошувати на різні концерти.
Невдовзі після цього у Круповому створили фольклорно–етнографічний колектив «Берегиня», солісткою якого стала Уляна Петрівна. Колектив об’їздив із концертами усю Україну, запрошували і за кордон. Став переможцем першого телетурніру «Сонячні кларнети», солістка колективу на всесоюзному фестивалі ВДНГ в Москві отримала золоту медаль за свій голос і тонкий серпанок. Наступного року у Москві пісні Уляни Кот записали на платівку. Майстриня розповідає, що майже всі екземпляри викупили в Аргентину.
Уляна Кот отримала звання народної майстрині ще у 1981 році. Нині вона пригадує, як їй славу напророчила перша заслужена майстриня мистецтва в області Ганна Леончук. На один із її творчих ювілеїв запросили ще молоду Уляну Кот. Жінка не могла відірватися від робіт майстрині, своє полотно їй видавалося ніяким у порівнянні з роботою Ганни Леончук. Проте наприкінці вечора народна майстриня сказала перед усіма гостями: «Ти, Уляночко, ще молода. Ти милувалася моїми роботами, а я не могла відвести погляд від твоїх. Це ж які очі та руки потрібно мати, щоб виткати таке полотно. У тебе велике майбутнє». Сказала, як у воду дивилася. Уляна Кот стала другою в області народною майстринею.
Уляна Кот у пам’яті тримає близько 1050 пісень. Чимало текстів є її власними. Пише вона і псалми.
— Одного дня у мене дуже боліли ноги. Навіть підвестися не могла. Сіла на тапчані та й почала плакати і все просила Божу Матір про поміч. Не знаю, скільки часу отак просиділа, але раптом почула голос: «Перестань плакати». Я витерла сльози, схопила ручку і почала писати прохальний псалом до Божої Матері. Потім наспівала його по телефону своїй сестрі, вона — церковна хористка на Тернопільщині. Казала, що розучуватимуть цей псалом у церкві.
А нині їй самотньо, зізнається жінка. Діти пороз’їжджалися по світу. Приїздять раз на рік. Єдиною втіхою є ті, хто дбає про стареньку майстриню, і ті, хто не забуває її творчість.
— Була у мене телевізійна група, то навіть майстер–клас зняли ткацтва. Прикро, що тільки молодь цим не дуже цікавиться. Їй більше пісні до вподоби. Багато студентів до мене приходить, науковців. Уже вийшло дві книги з піснями, які я надиктовувала. Люблю, коли приходять люди. Мені веселіше так.
Старенька жінка на порозі зажурено вдивляється у далину: «Мені б лише ниток і щоб лунала пісня»…