Ці матеріали особливо актуальні нині, коли вороги України з усіх сил хочуть протиставити Схід і Південь Заходу України і навіть не згадувати про рятівників своїх рідних...
20 лютого, в чорний день Майдану, газета «Волинь-нова» оприлюднила лист нашого постійного автора, письменника, журналіста, народного депутата України першого скликання, почесного громадянина Волині, почесного громадянина Луцька Андрія Бондарчука. Він звернувся до всіх небайдужих людей: свідків Голодомору, свідків милосердя, які ще є в нашій та інших областях України, родичів тих, кого вже немає в живих, але живі їхні спогади, колег журналістів, письменників, істориків, краєзнавців, працівників архівів, музеїв, культури, власне усіх небайдужих. Ці матеріали і складуть спільну книгу спогадів і документів, які засвідчують моральний християнський подвиг наших батьків. Цю ідею підтримала наша газета. На адресу автора листа-звернення вже надійшло кілька матеріалів, які ми оприлюднюємо. Він і наша газета дякує авторам і запрошує до співпраці над створенням документальної книги. Ці матеріали особливо актуальні нині, коли вороги України з усіх сил хочуть протиставити Схід і Південь Заходу України і навіть не згадувати про рятівників своїх рідних. У важкі повоєнні роки Захід України накрила хвиля голодуючих зі Сходу, Півдня, Центру України, багатьох прикордонних областей Росії. Незважаючи на бідність і скруту, західняки «бандерівського краю» ділилися з ними останнім. Багато хто з приїжджих залишилися тут жити, ця земля і люди стали для них рідними
Андрій БОНДАРЧУК
РЯТУВАЛА СЕСТРУ ТА ЇЇ ДІТЕЙ Автор першого листа — Ніна Мельничук, донедавна волинянка, холмщанка. Після смерті чоловіка переїхала з Володимира–Волинського до дочки Мирослави у Вінницю. Але тісні зв’язки з Волинню підтримує, цікавиться її життям. Виписує газету «Волинь–нова». Відгукнулася на публікації Андрія Бондарчука у цій газеті двома листами, надіслала фото. Щира дочка України, вона душею і серцем вболіває за її долю
Прочитала ваші три подачі в газеті за 19, 21 і 23 листопада 2013 року «Душі невинно убієнних голодом просять нас пам’ятати» (Голодомор 1932 — 1933 р. р.) та ваше звернення «Бандерівський край врятував Україну від голоду» (Голодомор 1946 — 1947 р. р.) за 20 лютого ц. р. Чому я взялася за ці спогади? Бо серце болить і хочеться той біль донести до молодого покоління, аби вони знали, що творилось на нашій святій українській землі. Чужинці віками прагнули і прагнуть знищити нашу націю. Абсолютно підтримую вас у тому, щоб поставити пам’ятник моральному подвигу волинян, які рятували східняків, з Півдня, з Центру України, і навіть зі східних областей Росії. Але там забули про це і навпаки розпалюють ворожнечу між ними і західняками. Це там повинні поставити пам’ятник жителям «бандерівського краю», які рятували їхніх батьків. Але добро швидко забувається і замість добра хочеться сіяти ненависть і розбрат. Скажіть, куди перерахувати гроші на пам’ятник щедрому серцю волинян? Я теж перешлю якусь копійку з пенсії. Хоч минуло багато літ, а ті події я пам’ятаю добре. У 1947 році працювала вчителем 1 — 4 класів у с. Лудин Володимир–Волинського району моя мама Юлія Михайлівна Терещук. Директором школи був покійний нині Степан Гнатович Троць. Нелегким було життя і на Волині, але мама знала, що на Півдні, Сході України лютує голод. А там жила з трьома дітьми її рідна сестра Антоніна — село Калинівка, Амвросіївський район, Донецька область. Сім’я сестри пережила і Голодомор 1932 — 1933 років. Дуже тяжко було. Врятувало те, що її чоловік Максим Овчаренко працював тоді на залізничній станції. А під час війни німці застрелили його просто у дворі. Бо німецький комендант наказав, аби ввечері і вночі вдома люди завішували вікна, коли світили лампи, адже це була прифронтова смуга. Сім’я залишилася без годувальника. Отож моя мама взяла 15 кілограмів борошна, бо ж у Лудині працював млин, купила квиток на поїзд. Але тоді їхала маса народу в обох напрямках, людей грабували. Довелось їхати і на дахах вагонів. Неможливо все це описати. Але харч довезла. Щоправда, голодуючим рідним він не потрапив. Довелось борошно віддати голові сільської ради, щоб він сестру виписав і віддав їй паспорт. Так тітка і її сім’я опинились у Лудині. Люди там добрі. Рятували і голодуючих, і євреїв під час війни. Після війни в село повернувся і син тітки Микола Овчаренко, який став працювати в редакції районної газети м. Устилуга, згодом — у м. Володимирі–Волинському. Сама я працювала у школі № 5 цього міста, де директором був Гуменний Василь Дмитрович з Вінниччини (село Гуменне). Звідти ж, з Поділля, прибули за порятунком вчителька 1 — 4 класів із Вапнярки Клопотович Надія Савівна, з Немирівського району — вчителька української мови і літератури Дець Ольга Василівна. Вона забрала з собою і свою молодшу сестру Фросину Дець. У вечірній школі завідувала бібліотекою Харченко Ольга Максимівна, теж з Поділля. А скільки їх було по району, області! Рятуючись від голоду, вони прибували на Волинь, яка їх обігріла, нагодувала, врятувала. Тутешні люди ділились останнім шматком хліба, картоплиною, склянкою молока. Тут вони приросли, прожили довгі роки, бо ж земля для них стала рідною. А голод — страшна річ. Опухають ноги, руки, наливається водою живіт, людина втрачає розум, може стати звіром… Найбільш мученицька смерть, якою було вбито мільйони українців. І ніхто за це ні юридично, ні морально не відповів — ні комуністична імперія, ні злочинна компартія. Ніна МЕЛЬНИЧУК пенсіонерка, м. Вінниця
КАРТОПЛЯ ДЛЯ СВИНЕЙ БУЛА НЕЧУВАНИМИ ЛАСОЩАМИ Добре пам’ятаю ці часи. У 1947 році наша сім’я проживала у селі Дроздні Ковельського району. Я тоді навчався у сьомому класі. В наше село прибуло немало чужих незнайомих людей. До нас у хату теж зайшла одна жінка. Мати якраз дістала рогачами з печі великий казан із вареною в лушпинні картоплею. Картопля варилась для свиней. Мати поставила її на підлогу і я став товкти картоплю макогоном. Жінка, мов зачарована, дивилась на паруючу бульбу і раптом кинулась, стала хапати гарячі картоплини і запихати в рот. Нас це дуже здивувало: це ж треба! Для нас це була дика сцена: людина кидається на свинячу їжу! — Жінко, — каже мати, — що ви робите! Це ж для свині. Сядьте, я вам дам їсти. Мати всадовила незнайомку за стіл, налила в миску супу, дала ложку, хліба. В другу миску насипала вареної, очищеної картоплі, засмачила шкварками. Жінка з пожадливістю очистила посуд. Ось тоді й сказала, що вона із Східної України, там у них голод і вона приїхала сюди рятуватись. Мати співчувала такій біді, насипала жінці відро жита. Та на віддяку давала їй хустку, але мати не взяла. Незнайомка дивувалась такій щедрості, подякувала, трохи відпочила і пішла. Цю історію я розповідав своїм дітям, онукам, іншим людям. Наш народ щедрий, чутливий до чужої біди. Але не всі на добро відповідають добром. Микола КОЛОЧУН, пенсіонер, селище Ратне.
