Співробітниця географічного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Катерина Василівна Тертишнікова (на фото) — ветеран війни...
Співробітниця географічного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Катерина Василівна Тертишнікова (на фото) — ветеран війни. Студенти про це знають. А от про те, що пішла на фронт 15-річною дівчинкою, більшість з них і не здогадується
Євгенія СОМОВА
МАЛЕНЬКИЙ СОЛДАТ ВЕЛИКИХ БОЇВ Коли розпочалася війна, Катерина закінчила восьмий клас у місті Новочеркаську Ростовської області. — Нас виховували патріотами, — розповідає. — І ми, школярі, як могли допомагали фронту. Брали участь у протиповітряній обороні. Чергували на дахах будинків під час ворожих нальотів, збирали чорний і кольоровий брухт для Червоної армії. І рвалися на фронт. Катерина штурмувала міськком комсомолу, військкомат, поки їй не пригрозили відправити під конвоєм до батька, аби відшмагав ременем. Але й після цього думки про фронт не залишала. Усім дитячим серцем ненавиділа ворога і все шукала нагоди потрапити до війська. … Частини Червоної армії залишали місто. Катя прийшла до командира однієї з них і попросилася в армію. Мотивувала тим, що залишилася сама. Мовляв, мама пішла з госпіталем на фронт, брат і батько воюють. Так вона стала вихованкою батальйону. Командир частини, капітан Норов, посадив її у штабі. Хотів уберегти від смерті. В обов’язки Катерини входило вести документацію, зокрема комсомольську. Але вона вважала, що може більше — воювати, допомагати старшим товаришам гнати фашистів із рідної землі. І така нагода невдовзі трапилася. Потрібно було йти у розвідку. У село, зайняте окупантами, пробратися могла лише Катя. Перед тим як відправитися туди, прийняла військову присягу. Як нині пам’ятає рядки із неї: «Якщо порушу урочисту клятву, то хай покарає мене закон і загальна ненависть трудящих». Останнє було для неї найстрашніше. Боялася ненависті бойових побратимів, усіх, кого знала і любила. Юній розвідниці знову пощастило. Зустріла літнього німецького солдата, котрий воював ще у 1914 році в Росії, був у полоні й трішки знав російську мову. Чоловік повірив у розповідь дівчинки про те, що ешелон, у якому їхала, розбомбили, батьки загинули, а вона йде в село шукати тітку. Тож навіть зголосився провести її до хати. Дорогою дівчинка усе побачене фіксувала у пам’яті: де розмістилися солдати, скільки їх. Боялася страшенно. Холодний піт стікав по спині, але обов’язок був понад усе. Юна розвідниця ладна була померти, але виконати завдання. Біль втрат, смерть бойових друзів рано зробили дівчинку–підлітка дорослою, виховали недитячу силу духу, сміливість, здатність до самопожертви в ім’я перемоги. Катя, як і сотні таких, як вона, дітей були маленькими солдатами великої війни. Вони, вихованці полків, батальйонів, воювали і водночас працювали. Катя допомагала в господарській частині, санінструктору, кодувала радіограми, була комсоргом роти, потім — заступником командира батальйону по комсомольській лінії, а за потреби брала до рук зброю. Моїй співрозмовниці довелося стріляти навіть з міномета. — Під час взяття «висотки», — пригадує, — біля Запоріжжя, несподівано замовк міномет, убили бійця, який його обслуговував. Потрібна була заміна. Командир послав мене: «Ти мала, проберешся…». Я поповзла, ховаючись за трупами. Біля вбитого мінометника сидів поранений навідник. Я ніколи раніше не стріляла, але під його керівництвом наважилася. В одному з боїв її поранили, але вже через сім годин повернулася з госпіталю у батальйон, свою роту. З боями дійшла до Польщі. Додому повернулася 19–річною у званні сержанта.
«Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ВТРАЧАТИ ДРУЗІВ» Після війни Катерина закінчила геологорозвідувальний технікум, політехнічний інститут. Вийшла заміж за військового, об’їздила з ним увесь тодішній Союз. У 1950 році чоловіка перевели на Україну, в Сумську область. Згодом — до Луцька. Тут народилися її внуки, правнучка. Тут могили рідних — мами, доньки… На українській землі знайшли вічний спочинок і чимало бойових друзів — татарин Кайомов, який загинув, рятуючи прапор батальйону, українець Парокінний, котрий підняв в атаку молодих бійців із поповнення. Останній — батько п’ятьох дітей, називав Катерину донькою, ставився до неї, наче до рідної. Завжди тримав для своєї улюблениці у замусоленій хустинці шматочок цукру й оберігав від залицяльників. Йому не було і 50-ти, але Каті він здавався дідусем, не здатним на подвиг. Проте здійснив його у бою поблизу Кам’янки–Бузької, що на Львівщині. — Він був кулеметником, і коли молоді, необстріляні хлопці під натиском ворога готові були відступити — піднявся на весь свій богатирський двометровий зріст зі словами: «Уперед, синки, не підведіть мене!», — гортає сторінки пам’яті Катерина Василівна. — Автоматна черга прошила його. Своїм життям він заплатив за перемогу. Його поховали на кладовищі у Кам’янці–Бузькій. Пам’ятає Катерина Василівна і росіянина, сержанта Ямщикова, котрий врятував з вогню, ризикуючи власним життям, мешканців українського села. Їх гітлерівці зігнали у клуню й запалили. Не забула і санінструктора українку Клаву Побережець. Сім годин ця дівчина, забарикадувавшись у доті з пораненими, тримала оборону, стікаючи кров’ю (під час бою була поранена). Але зуміла протриматися до приходу своїх. «Про таких героїв треба писати», — каже жінка. … Війна і досі приходить до неї у сни. Правда, з кожним роком дедалі рідше. Час загоює рани у серці. Тільки пам’ять йому непідвладна. З її глибин виринають до болю рідні обличчя бойових побратимів — Вані Бєлянкова, капітана Норова… Вони — живі у її віршах. Катерина Василівна зізнається, що пише поезії лише про війну. Можливо, тому, що вона залишила найглибший слід у її душі, що знає, як втрачати друзів. У віршах — дитинство, сплюндроване війною, біль втрат, сум і пам’ять. Їх вона читає, виступаючи перед молоддю, на меморіалі Слави. У них є такі хвилюючі рядки: Когда наступают весенние грозы И заревом небо тревожно горит, Я в низком поклоне две алые розы Кладу осторожно на серый гранит. У її поезіях віра в те, що нинішнє покоління не забуде, якою дорогою ціною дісталася нам Перемога, і зробить усе можливе, щоб «знову не горіли хати, не лилася кров і не плакали матері».
