На 93-му році життя відійшов у кращий світ славетний український письменник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров (на фото)...
На 93-му році життя відійшов у кращий світ славетний український письменник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров (на фото)
Василь УЛІЦЬКИЙ
З творчістю Анатолія Дімарова вперше ознайомився вже у дорослому віці. В редакційній бібліотеці знайшов його двотомник «Прожити і розповісти», виданий маленьким тиражем ще у середині 1990–х. До того так захоплювався книгою хіба ще школярем: носив її всюди і кожну вільну хвильку витрачав, щоб прочитати бодай кілька рядочків. Вражало, що людина, яка зуміла пройти крізь жорна найтрагічніших для українців років, може з такою життєлюбністю та гумором про них розповідати. Не раз ловив себе на думці: якщо викинути всі підручники з історії України ХХ століття – буде достатньо лише цієї сповіді. Там багато правдивого, совісного, теплого і про Волинь, і про нашу газету (тоді – «Радянську Волинь»), у якій Анатолій Дімаров – уродженець Полтавщини – пропрацював з 1944–го по 1950 рік. Пізніше не раз зізнавався, що саме Волинь зробила з нього націоналіста. Два роки тому, коли Анатолію Дімарову виповнилось 90 років, він відмовився від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня, яким його нагородив Віктор Янукович. «Я не можу прийняти нагороду з рук людей, які штовхають мою країну у прірву», – пророче мовив тоді письменник. Це був його своєрідний Майдан, на який він вийшов одним із перших. «Переконаний, що тільки правда – історична й сучасна – може врятувати суспільство. І нічого більше, крім голої правди. Бо скараним голодоморами та війнами приховувати нічого. Та й сподіватися більше нема на кого. Тому й страху не знаємо. Хоча кат і почувається героєм. Але не перед Богом!» – казав цей дивовижний чоловік, який до останнього подиху жив Україною. Спочивайте з Богом, Анатолію Андрійовичу!
ЗІ СПОГАДІВ ТА ДУМОК АНАТОЛІЯ ДІМАРОВА
«Незважаючи на те, що в мого роду праця була в особливій пошані – трудилися ж бо для себе, а дідусь мав усього дві корови та пару коней, більшовицькі карателі записали його у злісні куркулі. Тож і родині класового ворога пощади також не передбачалося. От ми з матінкою і втікали світ за очі, сховавшися за її дівоче прізвище. Звідтоді я – Дімаров. А мав би бути Гарасютою…». * * * «…Я всього й не міг описати, не боявся, просто знав, що не дадуть. Але ж пам’ятаю, як в епіцентрі Голодомору, у селі на Полтавщині, над Сулою, де ми жили, до нього було 30 вчителів, а коли він закінчився, 25 вчителів звільнили, бо не було кого вчити. Всі ви–и-мерли! Діти вимерли, і їли дітей». * * * «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу!» * * * «А то пішов якось на ринок (йдеться про повоєнний Луцьк. — Ред. ). Раптом з’явилися енкаведисти і почали людей зганяти на майдан. І я з тим натовпом пішов. Коли під’їжджає вантажівка. На машині — шибениця, петля звисає. Старшина з такою мордякою, про яку кажуть «просить кірпіча», тримає чоловіка, бо, видно, його так катували, що вже й сил на ногах стояти нема. Майор виходить із кабіни, зачитує вирок, бандит, мовляв, засуджений до страти. Накидають чоловіку петлю на шию, він ще встиг вигукнути «Слава!..», мабуть, «Слава Україні!» сказати хотів, як лунає команда: «Пашол!». Машина рушає з місця, аж раптом обривається мотузка, і приречений падає. Йому знову петлю на шию — «Пашол!» — смикнув, і вдруге мотузка обірвалася. Вони його втретє тягнуть! Як почала жінота кричати: «Що ж ви робите, та його сам Бог милує!». Такий же давній звичай є — якщо страта не вдається, засудженого відпускають! Але чоловіка знову витягли на шибеницю і таки повісили. А в мене й досі оте «Пашол!» у вухах дзвенить. Страчений був воїном УПА, тоді, щоб залякати населення, упійманих привселюдно вішали…». * * * «Я віддав вашій (і моїй) газеті не один рік напруженої праці, в ній я формувався як журналіст, зробив перші кроки як письменник. Та найголовніше — під час перебування на Волині я став національно свідомою людиною. Те, що я тут побачив — страшні переслідування, терор, які звалилися на голови цього терплячого, працьовитого, привітного народу, коли вивозилися цілі сім’ї і села за участь в національно–визвольній боротьбі, допомогло мені стати самим собою. Із сліпого, покірного сталініста саме на Волині я став національно свідомим, відчув, що я належу до української нації».
