ТИ ПОЧУВ ПРО ЧУЖЕ ГОРЕ І НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ, ЩОБ ЙОМУ ЗАРАДИТИ?

Американська місія приїхала до Луцька допомогти родинам вимушених переселенців із Криму та Донбасу


Олена ЧЕРЕНКОВА, журналістка з Луганська


Декілька днів тому мені довелося ще раз переконатися в простій істині, що всі порядні, цивілізовані люди живуть за принципом «чужої біди не буває». Допомогти донбаським родинам впоратися з бідою, яка вигнала їх з рідної домівки, приїхала група волонтерів аж із-за океану – а саме з американської Атланти. Вони спеціально прилетіли до Луцька, щоб підтримати людей, які залишились і без свого даху над головою, і без роботи, і часто майже без грошей.
Самі волонтери, члени християнської баптистської церкви, кажуть, що приїхали «послужити Богу через допомогу іншим», і цю місію здійснили сумлінно, бо привезли і ліки, і продуктові набори, і знайшли щирі, теплі слова для розмов із батьками та дітьми з регіонів України, що страждають через війну. Постійним безвідмовним перекладачем та організатором їхніх зустрічей із сім’ями переселенців був теж волонтер, лучанин Веніамін Рубаха — людина настільки багатогранної діяльності, що навіть незрозуміло, як його на все вистачає. Він встигав і розпитувати багатодітні сім’ї про їхні потреби, і непомітно, як високопрофесійний перекладач, допомагати в спілкуванні між українцями і американцями, і фотографувати всіх бажаючих на пам’ять про інтернаціональну зустріч.
Про тимчасовий притулок для багатодітних сімей — переселенців у селі Дерно, що у Ківерцівському районі, вже писали журналісти «Волині». І знову до цих родин приїхала допомога, цього разу у вигляді заокеанської місії. Хазяйки будинку раділи продуктовим наборам, запасам круп, цукру, олії, макаронів, гречки, чаю, борошна тощо, що їх тепер буде достатньо приблизно на місяць… А що далі? Переселенці замислюються і над цим. Допомога і міських властей, і місіонерів, звісно, є дуже цінною, проте вони розуміють, що треба й самим піклуватися про своє майбутнє. Про це і йшла розмова між українськими родинами та волонтерами. І виявилося, що один із чоловіків працював на пилорамі, тож може себе спробувати на подібній роботі й тут. Інший хотів би працювати на заводі у Луцьку, справа тільки за житлом та дитячим садком для дітлахів, а так вони з дружиною згодні й на гуртожиток.
Уся численна та галаслива малеча була також поруч із батьками і дивилася з цікавістю на незнайомців. Адже не кожного дня до них прилітають гості з-за океану! Хто сміливіший, потихеньку, під час розмови підійшов до «чужих», а хто — навпаки, про всяк випадок сильніше пригорнувся до матусі. Всього в будинку живе 27 дітей та 9 дорослих. Не обійшли їх і сімейні трагедії, один із батьків сам виховує п’ятеро дітей, бо їхня матір, а його жінка, померла від раку. Під час повільної бесіди виявилося, що і в американських співрозмовників також є багатодітні сім’ї. Одна з волонтерок, Джинні Орнбург, зізналася, що в неї аж семеро дітей! Доля цієї жінки теж неординарна, як довідались, взагалі-то вона вперше в Україні, бо протягом життя волонтерською діяльністю займався її чоловік, який багато чого зробив для Турійська. Так і в будівлі міської церкви, і в допомозі соціально не захищеним верствам населення селища завжди брав участь Френк Орнбург. Зараз його вже немає на цьому світі, і тепер Джинні вирішила продовжити його справу – допомагати людям країни, яку він так любив. То ж для неї все тут дивне і не схоже на її рідну Америку. А от для «української американки» Тетяни Гуменюк все звичне, бо вона народилась і виросла в Білій Церкві, а вже потім, студенткою, в 1994 році поїхала до американського університету та й залишилася там назавжди. Тетяна дуже близько до серця сприймає біди людей, яких війна вигнала з дому. «Повірте, — каже вона, — ваш біль також болить і в наших серцях. Нам важко уявити ваше становище, але ми відчуваємо цей біль. І саме він привів нас сьогодні сюди». Можливо, цей біль співчуття відгукнувся і в українській крові Девіда Хузака, який приїхав у складі американської гуманітарної місії. Насправді його прадід, який виїхав ще у 1900–і роки, називався Гусак, а це вже тепер у правнука українське прізвище змінилося на американський манер. Гості зі Штатів щиро цікавилися всім – і де діти сплять, і чи вистачає родинам місця, чи не холодні дитячі кімнати і які саме розваги вони люблять. Будинок теплий і дуже просторий, його навіть обійти не так просто, то ж місця там достатньо для всіх.
На цю зустріч у село Дерно не змогли потрапити ще дві учасниці місії, бо вони якраз поїхали в жіночий християнський табір під Луцьком. Під час свого візиту волонтери намагалися зустрітися і допомогти якомога більшій кількості людей, адже коли ти знаєш, що родини приїхали з дітьми на руках в буквальному сенсі слова з–під обстрілу, то розумієш, що і слова підтримки, і матеріальна допомога потрібні якомога швидше.
Організатор заходу Веніамін Рубаха вже після нашого повернення до Луцька в приватній бесіді сказав мені фразу, що є для нього, певно, головним життєвим девізом: «Якщо ти почув інформацію про чиєсь горе і нічого не зробив, щоб йому зарадити, то для чого ж ти її почув? Адже ми знаємо, що Господь нічого не допускає просто так, без сенсу. То ж ти не зробив чогось важливого в своєму житті». Сам Веніамін Євгенійович живе за таким принципом. Окрім добровільної роботи в гуманітарних місіях, він із 1996 року очолює Волинський Біблійний інститут, є магістром богослів’я, історії та релігієзнавства, вчить студентів, але і його власне навчання не закінчується ніколи. Як каже він сам із посмішкою: «Я перебуваю в постійному стані навчання, що його дає мені саме життя».
Також ця неординарна людина є директором благодійного фонду «Назустріч надії» і пастором церкви християн-баптистів. Небайдуже, чесне ставлення до життя – провідна риса його натури. Він перейняв її, можливо, не тільки від батьків, а й від директора своєї школи, коли той ще за радянських часів не погодився «завалити» випускника на іспитах тільки через те, що хлопчик був з родини християн-баптистів. Комуніст і атеїст, директор, тим не менш, був порядною людиною, і заявив на вимоги «відомих органів»: «Позбавити такого відмінника червоного диплома? Це неправильно!» Цей вчинок Веніамін Рубаха запам’ятав на все життя. І досі вважає, що не важливо, до якої релігійної конфесії ти належиш, в якій країні живеш, якого кольору твоя шкіра і яка мова є твоєю рідною. Найголовніше – це добре запам’ятати, що «чужої біди не буває». І сьогодні люди з різних країн ще раз підтверджують це, надаючи допомогу українцям зі сходу.

На фото: Пастор Веніамін Рубаха проголошує Слово Боже вимушеним переселенцям.