Цього разу свого давнього знайомого — одного з підсоколиків малих, що живе у дворі університету — побачив на зовнішньому підвіконні. Обережно, щоб не налякати, визираю із сусіднього вікна...
Цього разу свого давнього знайомого — одного з підсоколиків малих, що живе у дворі університету — побачив на зовнішньому підвіконні. Обережно, щоб не налякати, визираю із сусіднього вікна.
А сокіл замість тікати зирить на мене. Якийсь час ми дивилися один на одного, і ще не відомо, кому було цікавіше. Нарешті я зміг добре його розглянути: руде пістряве диво, лапки жовті, пір’їнка у дзьобі. Спочатку подумав, що це залишки обіду. Та приглянувшись пильніше, зрозумів, що то молодий птах: по всьому тілу були залишки пуху, очевидно, щойно з гнізда та й розміром він зі шпака. А дорослі підсоколики помітно більші. Птах довго позував, а коли я відчинив те вікно, де він сидів, то не полетів, а заховався між стіною й ринвою (таки молодий). Зрештою сидіння в кутку йому набридло й він рушив підвіконням. У люб’язно прочинене вікно зайти не наважився (а що б ми з ним тоді робили?). А ще за трохи сокіл змахнув крилами й шугонув у простір. Можливо, це був його перший політ? — розмірковує Сергій Наумук.
