ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ: «НЕ МЕНШ ВАЖЛИВО НАДИХАТИ НА ВЧИНКИ ТИХ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ В ТИЛУ»

Лідер гурту «Тартак» натхненно готується наживо презентувати новий пісенний проект, який увечері 2 серпня зможуть побачити учасники фестивалю українського опору «Бандерштат». І це стало інформаційним приводом для нашої зустрічі. Проте мимоволі розмова закрутилася й довкола важливих питань сьогодення та просто життя-буття

Леся БОНДАРУК

– Цьогоріч ви вже вшосте берете участь у «Бандерштаті». Чим він так зацікавив?
— Я був і його учасником, і гостем. Головне в «Бандерштаті» — це його ідейне наповнення. Він пропагує любов до рідної землі, має свої культурні традиції. Є в ньому і речі, які можна назвати у прямому сенсі екологічними — екологія культури, поведінки, мислення, ставлення до себе як до частини соціуму. А ще мені імпонує, що на фестивалі активно підтримують здоровий спосіб життя.
— Ваш проект «Був’є» вперше побачать у Луцьку. Як виник цей колектив?
— Передусім хочу висловити велику вдячність оргкомітету «Бандерштату», адже приємно, що перше запрошення до виступу «Був’є» отримали від волинського фестивалю. Для початку ми просто хотіли записати певну кількість хороших пісень. Звичайно, думали і про виступи, але не хотіли їх нав’язувати. «Був’є» — це така собі відповідь на те, що я не встигаю реалізовувати всі свої творчі плани, в межах яких уже працюю чимало років. Пісень пишеться трохи більше, ніж їх потрібно для репертуару «Тартака» і тих моїх друзів, які готові їх виконувати. Захотілося створити щось нове, що й компенсує нестачу можливостей оприлюднювати свої пісні.
— Чи не цей проект повернув Положинського зі столиці на малу батьківщину?
— Я вже два роки живу переважно в Луцьку. Поїхав з Києва перед чемпіонатом Європи з футболу, щоб він мене не напружував. І так сподобалося в Луцьку, що вирішив поки жити тут. Маю достатньо вільного часу для творчої роботи, яка мене завжди надихає і якою ніколи не лінь займатися. Тут познайомився з Романом Сорокою, що має зв’язки з багатьма музикантами. Він є штатним звукорежисером рівненського гурту «От вінта», їздить з ними на концерти і записує в Луцьку їхні альбоми. Перша спільна спроба творчості нам сподобалася, і ми вирішили зробити окремий проект. Роман запропонував і музикантів для «Був’є» — барабанщика гурту «Фіолет» Валентина Миронюка, гітариста Вадима Захарченка і бас–гітариста В’ячеслава Короткого. У «Був’є» всі отримують величезне задоволення не лише від результату, а й від самого творчого процесу. А що стосується виступу на «Бандерштаті», то приємно, що нас одразу зробили хедлайнерами. Хоча поки що всі чули лише одну нашу пісню «Не Свари Мене, Мамо», яка поширена в інтернеті.
— Від квітня ви нічого нового не оприлюднювали…
— Ми маємо що показати, але тримаємо це в секреті. Наживо почуєте це все на фестивалі. Для нас нині важливо виступити на такому рівні, щоб люди оцінили не лише новий гурт, а й кожну пісню. Тому готуємося до їх виконання на максимально високому професійному рівні. Є підозра, що люди чекатимуть виступу «Був’є», як «Тартака». Але подібність лише у тому, що в обох колективах я пишу пісні та їх виконую. В новому проекті відмовляюся від речитативів і більше співаю. А музика «Був’є» — це буде такий собі поп–рок третього тисячоліття — поєднання живого звуку та електроніки.
— Під час Помаранчевої революції неабиякої популярності зажила пісня «Я Не Хочу», а «Брат За Брата» стала першим гімном Євромайдану. У чому феномен такого успіху?
— Не знаю, чому так виходить, що пісні, які були написані значно раніше, раптом виявляються актуальними. Сьогодні «Мене Вже Немає» гурту «Тартак» сприймається як присвята людям, які загинули на Майдані та війні, що триває на Донбасі. Або пісня «Почуй Мене», в якій є звернення до українців всієї держави, які розділені між собою відстанню і нібито якимись нав’язаними зовні умовними розбіжностями у поглядах. Вона єднає нас у межах нашої великої країни, бо нема чого ділити! Так, між нами є відмінності через те, що одні ближче до Європи, а інші — до Росії. Але головні об’єднавчі речі не мають жодного стосунку до того, що нам нав’язують ззовні. І саме на цих речах ми мусимо акцентувати свою увагу. Наразі гурт «Kozak System» закінчує запис моєї пісні «Битим Склом», яку написав ще у 2007 році. Але коли її почують, то, впевнений, подумають, що вона створена навесні 2014–го.
— У січні цього року за свою активну громадську позицію ви отримали премію імені Василя Стуса. Що для вас означає таке визнання?
— Я з величезною повагою ставлюся до людей, які започаткували цю премію. Коли мені повідомили, що хочуть вручити цю відзнаку, то перше, що відчув, — це новий тягар відповідальності. Ця премія дуже стимулює і є індикатором кожного мого кроку. Я воюю силою слова і свого натхнення, прагну творити добро своїй країні. Не менш важливо підтримувати й тих людей, які лишилися тут, у тилу. Треба їх надихати на вчинки, щоб підтримували тих, хто сьогодні воює за Україну в зоні АТО.
— Всі знають, що Положинський — активний прихильник здорового способу життя — не вживає алкоголю, не курить і не їсть м’яса, за можливості займається спортом. Чи важко бути «таким правильним» чоловіком?
— Я свій спосіб життя пропагую, але не нав’язую. Якщо ти перебуваєш у колі людей і смердиш димом своєї цигарки — це заважає іншим. Хочеш курити — кури, але не примушуй до цього інших, не створюй їм незручності. Моє щастя в тому, що я просто не роблю того, чого не люблю. Я себе не стримував у тому, щоб не курити чи не вживати алкоголю, бо цигарковий дим і п’яний перегар мені огидні. У певний час відчув, що не хочу їсти м’яса, і мені так добре.
— Саш, знаю, що дуже любите читати. Сторінки якої книжки перегортаєте зараз?
— Перше, що вхопив останнім часом з полиці й закинув у машину, — це документальна повість Світлани Зоріної «Наїзд» про, на жаль, звичні події в нашій державі, коли представники держструктур, задля власних інтересів, нищать приватний бізнес. А перед тим до рук потрапили дві нові книжки вінничанина Олександра Дмитрука, який пише переважно романи на історичну тематику. Мені подобається творчість цього автора, легко і цікаво читається, сюжети захопливі, тому перечитав всі його книжки. Багато що сприймається неоднозначно, але він дуже проукраїнський автор, що для мене важливо.
— А хто з письменників улюблений?
— Дуже люблю Уласа Самчука. Вважаю, що він один із найкращих, і всім раджу прочитати його роман–трилогію «Волинь». Із сучасних авторів останнім часом приємно вразив сумчанин Владислав Івченко, який написав дуже легкий і захопливий роман «Найкращий сищик імперії». Імпонує те, що головний герой ніколи в житті не поступається своїми національними і життєвими принципами, але при цьому досягає успіху і суспільної ваги. Це чудова річ для психологічного розвантаження у наш непростий час.
— Що хотіли б побажати читачам газети «Волинь-нова» сьогодні?
— Якщо ми хочемо змінити життя в Україні, то кожен має розпочати з себе — від змін в особистому чи професійному житті до облаштування життя рідного міста, села, району, області, країни. І треба вчитися не лише змінювати себе самого, а й знаходити однодумців, компроміси, взаєморозуміння та підтримку. Треба підносити свій фаховий, інтелектуальний рівень, здобувати нові знання, які відкриють перед нами світові горизонти, і застосовувати все це на користь України.


ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ Олександр Положинський народився 28 травня 1972 року в Луцьку. Здобув вищу економічну освіту в Луцькому державному технічному університеті. Був капітаном команди КВН Луцького індустріального інституту — неодноразовим чемпіоном міста й області. У 1996 році створив гурт «Тартак», із яким уперше успішно виступив на відбірковому конкурсі фестивалю «Червона рута» в Луцьку. Багато працював ведучим на радіо й телебаченні, радіодебют відбувся на «Радіо Луцьк». Лауреат премії імені Василя Стуса (2014). Неодружений, зараз живе в Луцьку.

На фото: Картину пам’яті Небесної сотні художник і співак Юрій Журавель подарував Олександру Положинському за його доброчинність і громадянську позицію.