Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна...
Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Перекинувшись кількома словами про теплу погоду, що стояла надворі, молодий чоловік несподівано мовив: «Я був два роки в ув’язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому»
Бруно ФЕРРЕРО, із книги «Життя — це все, що ми маємо»
З його уст бурхливою рікою лилася розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині і як його злочинна діяльність завдала родині болю та сорому. Упродовж цих двох років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув’язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дати йому шанс повернутися в сім’ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав. Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завезти його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки. У листі написав, що розуміє їх. Для того щоб полегшити справу, попросив, щоб подали йому знак, який міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов’яжуть білу стрічку на яблуньку в їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини. Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервувався дедалі більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно. Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала: — Поміняємось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули ще декілька будинків. Ураз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плечі, стримуючи сльози, промовила: «Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками!»
Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо. Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо.
