«Чи подіють на вбивць прокльони?
Я не вмію стрілять,
Буду вбивць проклинать,..
«Чи подіють на вбивць прокльони? Я не вмію стрілять, Буду вбивць проклинать, А прокльони мої – також зброя», – зізналася нещодавно відома поетеса Ганна Чубач. Щоб зупинить війну, мабуть, така зброя була б майже стратегічною. Згадаймо повість Олександра Довженка і героїню, яка лишень за шкоду, заподіяну городнім рослинам, вимовляла: «А щоб тобі ніжки повсихали, а щоб тобі рученьки повикручувало…» Коли ж до цих слів додати: «А щоб вам голівки повідкручувало», то такі прокльони стають суперзброєю. Таке почула колись від сусідки баби Ганни, коли вона побачила нас, дітлахів, разом зі своєю онукою на грядці маку. Ми швиденько розбіглися, закривши руками свої нерозумні голови. Може, тому й наркоманами не стали. Хоча смак білих зерняток, які витрушували з недозрілих зелених голівок маку, ще довго зберігався в роті. І з тих пір я не навчилась ні проклинати, ні стріляти. Бо моя бабуся застерігала, що прокльони – то для людей найтяжча провина. А сьогодні хочу дізнатися, чи можна цим гріхом попередити ще більший гріх – війну? – запитує лучанка Ганна Степанова.
