ЖУРНАЛІСТИ «ВОЛИНІ» ЗНАЙШЛИ НА РАТНІВЩИНІ… БУРШТИНОВІ КОПАЛЬНІ?

Жителі невеликого села Хабарище, що на самому кордоні із Білоруссю, неабияк стривожені: на околиці невідомі викопали три десятка величезних ям (на фото)...


Сергій НАУМУК


— Я тоді саме пас корів і бачив якихось людей, що приїхали бусом на Попову гору. Але подумав, що то рибалки, бо вони часто саме там зупиняються. То й не звернув увагу. Але пізніше запримітив шланги, які приїжджі протягнули до озера. Думаю, що ж то таке? – розповідає місцевий житель Анатолій.
…Їдемо на берег озера Волянське, де власне й знаходиться Попова гора. Ще здалеку помічаємо свіжовикопаний пісок. Одна з ям — діаметром близько 2,5 метра — за кільканадцять метрів від води. Вона вже затягнулась. Видно, що раніше була глибша. Довкола неї намитий пісок. Наступна розташована ближче до підніжжя Попової гори. На самому горбі того добра вже чимало. То тут, то там сліди роботи невідомих старателів. Видно, що усі ями утворені від розмивання водою. Зрозуміло, її тиск мав бути дуже високий, щоб вимити воронки такої глибини. Чимало їх і в долині за горбом.
Поміж скупчення заглиблень помічаємо три соснові кілки, обтягнуті чорною поліетиленовою плівкою. Що ж це таке? Обходимо з іншого боку і здогадуємося, що це – імпровізована вбиральня. Гм, якісь цивілізовані старателі. Наші ж бо рибалки–мисливці на місці відпочинку вбиралень не облаштовують. Можливо, серед приїжджих була жінка (жінки), для яких і подбали про елементарні польові зручності?
— Спочатку ям було лише шість. Потім їх збільшилося до двадцяти шести. Вони можуть стати пасткою для дітей чи худоби. Власне за дітей і переживаємо найбільше. Тут спочатку було стільки води навколо, що я в чоботях не міг сюди підійти, – зазначає наш співрозмовник.
Я дивуюся, бо з озера за гірку треба перекачати справді чимало води, щоб там утворився тимчасовий міні–ставок.
— Ті ями були дуже глибокі, – каже селянин, що напоює корову. – Я спробував тичкою дістати дна в одній із них. То вона всенька сховалася у воду. Такі колодязі були! Зараз вже потрохи затягуються піском. А хто це зробив, не знаємо. Кажуть, що тут бурштин шукали. Десь зо три тижні тому.
Справді, місцеві мешканці тільки руками розводять на запитання про незрозумілі ями. Усі лише бачили невідомих на бусі. Та ще незадовго перед тим хтось нібито ходив поблизу Попової гори з металошукачем, хоча обидві події навряд чи пов’язані між собою.
Треба сказати, що ратнівське село Хабарище, хоча й віддалене, але має свою родзинку – озеро Волянське, що підступає подекуди до самих хат. Тож останнім часом місцину облюбували грошовиті люди з Ратного, Каменя-Каширського, Ковеля, Луцька і сусідньої Білорусі. Вони купують старенькі сільські хатинки і на їхньому місці зводять нічогенькі мисливські будиночки. Адже рибу тут можна вудити ледве не з порогу. Та й качок постріляти теж. Що вже казати про гриби. Біля власного житла деякі самовпевнені поселенці звели навіть пірси. Щоправда, екологи змусили розібрати ці споруди.
— То все чужина, – махає Анатолій рукою на один бік вулиці, за яким видніється озеро. – Тут прийшлі ділянки брали або купували старі хати і будувалися. Вздовж озера майже не залишилося наших.
Серед місцевих жителів ходить чутка, що шматки бурштину нібито знайшли під час буріння свердловини для води на обійсті однієї з дач. Мовляв, після того у селі й з’явилися невідомі, які почали шукати сонячний камінь вже на Поповій горі. Про візит непроханих гостей говорили навіть на сесії Залухівської сільської ради. Довели до відома й районне керівництво.
За кілька днів візитери, розтривожені надмірною увагою місцевих жителів, зникли у невідомому напрямку. По собі залишили лише ями, якими запаскудили Попову гору, де любили зупинятися відпочивальники.

Довідка «Волині-нової»

Бурштин (на фото) – природна органічна сполука, щільна і в’язка (скам’яніла) викопна смола хвойних дерев, яку ми бачимо у вигляді  тьмяних, прозорих й напівпрозорих камінців жовтого й червоно-коричневого кольору.
Бурштин на єдиних в Україні розроблених родовищах у Рівненській області (хоча його поклади зустрічаються на Київщині, Житомирщині, Волині, Львівщині, Черкащині, Харківщині) місцеві жителі копають не перший десяток років. Як стверджує регіональний портал «Рівне», державне підприємство «Бурштин України» щороку добуває та переробляє близько 2,5 тонни бурштину, в той же час митники на кордоні затримують близько 20 тонн каменю.
Процес видобутку давно механізований: до дизельного двигуна приєднують водяний насос, за допомогою якого вимивають із ґрунту камінь. Ціна необробленого бурштину, залежно від фракції, форми, кольорів та інших показників, на чорному ринку коливається від 30 до 300 доларів за кілограм. Покупці – переважно з Польщі і Прибалтики (90% світового запасу бурштину видобувають у Калінінградській області Росії). Добувачі приїжджають на автомобілях, і у разі небезпеки швидко вантажать засоби праці й утікають. Часто групи копачів «сонячного каменю» мають при собі й зброю.
Фото Сергія НАУМУКА