На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для пристарілих, наступного дня по її смерті знайшли листа, адресованого молодій доглядальниці...
На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для пристарілих, наступного дня по її смерті знайшли листа, адресованого молодій доглядальниці
Бруно ФЕРРЕРО
«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим? Зазвичай ти бачиш нестерпну жінку, несповна розуму, з безумними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їжі, й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їжі або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки прожити ще один довгий сумний день. Ось, що ти бачиш! Але розкрий очі ширше. То не я! Я повім тобі, хто я насправді. Я — наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов. Я — дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого. Як мені було двадцять, нарешті я побралася з ним, і ще донині моє серце калатає з радості, тільки–но згадаю той день. Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому постійно була потрібна. Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити. Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч. Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чоловік не могли натішитися онуками. Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюся у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей. З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь. Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття. Повертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий говорить: «Ніщо у світі не може тривати вічно». Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на нестерпну стареньку… Добре поглянь, аби мене помітити». Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо щодня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття… Коли б ми натомість навчилися прислухатися до снів, до биття серця, до почуттів, часто старанно прихованих, набагато менше було б у житті страждання, і світ навколо став би не до порівняння кращим. Джерело: http://dreamfood.ua/forum/ topic_3925/10.
