Газета «New York Times» надрукувала вражаючий знімок: на площі у Донецьку біля стовпа стоїть жінка, обмотана українським прапором, на її грудях табличка: «Вона вбиває ваших дітей. Агент карателів». Поряд — чоловік у камуфляжі з автоматом. Інша жінка б’є нещасну ногою. Ім’я патріотки — Ірина Довгань (на фото). Їй вдалося вирватись із пекла полону завдяки заступництву іноземних журналістів Ендрю Крамера з «Нью-Йорк таймс» та Марку Франкетті із «Санді таймс»...
Газета «New York Times» надрукувала вражаючий знімок: на площі у Донецьку біля стовпа стоїть жінка, обмотана українським прапором, на її грудях табличка: «Вона вбиває ваших дітей. Агент карателів». Поряд — чоловік у камуфляжі з автоматом. Інша жінка б’є нещасну ногою. Ім’я патріотки — Ірина Довгань (на фото). Їй вдалося вирватись із пекла полону завдяки заступництву іноземних журналістів Ендрю Крамера з «Нью-Йорк таймс» та Марку Франкетті із «Санді таймс»...
52–річна Ірина Довгань жила у містечку Ясинувата, що поблизу Донецька. Мама двох дітей, вона працювала косметологом і була далекою від політики. Проте ніколи не приховувала своєї проукраїнської позиції, через що посварилася з деякими своїми родичами і навіть клієнтами. Коли розпочалась війна, Ірина допомагала їжею та одягом українським солдатам, які стояли біля міста. Сталось так, що до терористів потрапив її планшет із фотографіями із блокпоста. Жінку забрали сепаратисти батальйону «Восток» прямо з дому, коли вона поралась на городі. На щастя, чоловік із 15–річною донькою на той час уже виїхав у Маріуполь. «Члени батальйону «Восток» були ввічливими навіть на допитах, — згадує жінка. — Але потім мене віддали осетинському батальйону і вже там почали допитувати дуже серйозно. Почались тотальні знущання. Мені багато разів стріляли біля вуха. Сильно били, змушували з витягнутою рукою кричати «Зіг хайль!», бо казали, що фашистка. Погрожували, що мене згвалтує 50 чоловіків. А потім повели до того стовпа… Я не була прив’язана до нього, просто трималась за цей стовп. На мене увесь час кричали «Стаять смірна!». Проїжджали машини, зупинялись і люди фотографувались на моєму фоні. Хлопці, дівчата… Хтось сказав: «Розійтись! Зараз я їй прострелю колінну чашечку». Я стала кричати, підскакувати, а вони реготали. Він таки вистрілив, але мимо…. Бачили жінку, яка б’є мене ногою? Вона була не єдина. Чомусь якщо чоловіки лише лаялись, то жінки мене били. Якась бабуся лупила палицею по голові, одна жінка кидала помідорами, розмазувала їх мені по обличчю. Я говорила, що маю двох дітей, онука, що не можу бути наводчицею, бо погано бачу. Я прощалась із життям, просила: «Вбийте мене, не мучте, просто вбийте». Вони відповідали: «Сука, ти так просто не відбудешся». Все закінчилось несподівано. Прийшов один із «ввічливих» бойовиків «Востока» і відвів її до керівника батальйону Ходаковського (колишній керівник донецької «Альфи». — Ред.). Той на журналістські камери сказав, що не розуміє, як його підлеглі могли допустити таку ганьбу і що, на його думку, допомога українським солдатам не є злочином. Ірину віддали іноземним журналістам, які за неї клопоталися. «Коли мене привезли додому, я застала повністю розграбований будинок, — каже жінка. — Забрали все, що вважали цінним… Я забрала свого собаку та котів і поїхала за межі ДНР. Розумію, що повернутись додому більше не зможу. На сайті Ясинуватої багато людей написали, що я наводчиця і що розклеювала жучки на будинки, які бомбили, хоча мій будинок теж розбомблений… Ви не уявляєте, як це страшно, це страшніше, ніж коли мене били. Я не можу зрозуміти, що робить політика, що зараз відбувається з українською нацією… Але навіть коли були найтяжчі тортури, я не шкодувала про свою позицію і ні на крок від неї не відступлюсь. І на Донбасі таких, як я — багато. Ті, хто зробив свій вибір і проніс його під страхом загрози життю. Будь ласка, вірте, що там є люди, які люблять Україну».
