Ось і минув День знань, який наша країна вперше зустріла у стані війни. У багатьох школах на урочистості діти прийшли без квітів. Їх попросили не приносити букетів, кожен із яких коштує щонайменше 50 гривень, а замість цього підтримати матеріально українську армію...
Ось і минув День знань, який наша країна вперше зустріла у стані війни. У багатьох школах на урочистості діти прийшли без квітів. Їх попросили не приносити букетів, кожен із яких коштує щонайменше 50 гривень, а замість цього підтримати матеріально українську армію...
Євгенія СОМОВА, редактор відділу соціального захисту газети «Волинь–нова»
У луцьких школах зібрання розпочали хвилиною мовчання. Школярі й педагоги вшановували загиблих воїнів під час АТО, чимало з яких навчалися в цих закладах. Тож свято вийшло зі сльозами на очах. Був перший дзвоник і зворушливе виконання Державного гімну України. Діти співали його не формально, а від усієї душі, вкладаючи щиру любов маленьких сердець до Батьківщини. За парти у школах мирних областей України сіли і діти-біженці зі Сходу та Криму. На Волині таких 89. Серед них — мій маленький сусід Максимко. Хлопчик, котрий донедавна мешкав у Донецьку, пішов у перший клас луцької школи №1. Він у захопленні від уроків, нових друзів та педагогів. Йому тут усе подобається. Максимко не допитується у бабусі, чому тепер вони житимуть у Луцьку. Він ще малий, аби зрозуміти те, що відбувається навколо. Проте знає, що в його рідному Донецьку стріляють, а мама потрапила під обстріл в Ясинуватій, коли їхала до нього. Він переживає за дідуся, який залишився вдома, і тішиться, що поряд мама, що вона тепер не ходитиме на роботу. Але не розуміє, чому на його запитання, коли повернуться назад на Донбас, вона лише знизує плечима і каже, що зараз у вимушеній відпустці. Поки що до 1 жовтня. Його ненька — працівниця одного з найбільших донецьких вишів. А більшість із них зараз не працюють. Перший дзвоник прозвучав для дітей зі Сходу України і Криму по-новому. Адже вони навчатимуться в інших школах, в незвичному, нерідко україномовному середовищі. Тож батьки окремих із них занепокоєні, як сприйматимуть тут їхніх чад. — Щоб не було в класі проблем і діти переселенців не відчували дискомфорту, вчителі мають навчити учнів розумінню, терпеливості, толерантності й поваги один до одного, — наголошували на серпневій нараді в Луцьку напередодні нового навчального року. Тож на першому уроці «Україна — єдина країна!» педагоги намагалися донести до школярів, що ми — один народ, у нас нема конфлікту і ми завжди жили мирно. Та, зізнаються, цей урок був найскладнішим за останні роки. Адже перед ними стояло нелегке завдання —роз’яснити, чому почалася війна і хто в цьому винен. А це непросто. Особливо підліткам. У 13—16 років вони вже не діти, але й не дорослі. У них ще не склалася власна думка про те, що відбувається, тому повторюють усе те, що кажуть дорослі, обзивають один одного сепаратистами. Війна ввійшла і в життя малюків. Граючись, вони будують блокпости, «вбивають» із іграшкових пістолетів «апалченців» чи «укрів». Вони — копія нас, нашого суспільства. Вони — діти війни. Ці слова у мене асоціювалися з пенсіонерами, по долі яких пройшлася Друга світова. Але нині вже є нове покоління дітей, які на власні очі бачили війну і смерть. Вони розрізняють звуки вибухів мін, знають, як свистять кулі чи стріляє кулемет. Частина з них (чого таїти!) звинувачують в обстрілах міст і сіл українську армію і ненавидять нашу мову, незалежність. У них живе вирощений російською пропагандою чи всмоктаний із молоком матері страх перед бандерівцями. Інші теж ображені, бо вважають себе вигнанцями. Але всі вони — громадяни України, діти, які ще не все розуміють і котрі не повинні відповідати за вчинки батьків. І саме від них залежить, якою буде наша країна після війни, чи будемо гордитися нею. А для цього потрібно її любити. Лише за те, що вона є. Любити так, як 10-річний Тарасик Кротько зі Львова. Дитина пожертвувала на бронежилет комусь із вояків усі свої заощадження, які збирала на покупку планшета. Його слова «Для чого мені планшет, коли не буде України?» змушують задуматися багатьох.
