Мені важко молитися в церкві чи підстрибувати під кричалку «Хто не скаче — той москаль»...
Мені важко молитися в церкві чи підстрибувати під кричалку «Хто не скаче — той москаль»... Я люблю ходити сама в кіно чи на каву — бо багато речей можна збагнути наодинці з собою. Але є такі життєві уроки, які вивчаєш лише у колективі. Приміром, Майдан або аварія, свідком якої я недавно стала. Автомобіль збив пішохода на зебрі, після чого, втікаючи, врізався у маршрутку. Знову хотів втекти — і зруйнував дерев’яний парканчик на приватному обійсті. Машина зупинилася за кілька сантиметрів від газової труби на стіні будинку. На місце пригоди збіглося чимало людей. Хтось викликав «швидку» для травмованого пішохода. Той не міг іти і лише розгублено роззирався навкруги, притискаючи до себе папку з документами. Обличчя в нього трохи пожовтіло. Куди прямував той дядечко? Може, йшов додому і уявляв теплу вечерю, а натомість опинився в лікарні. З будинку вибігла перелякана жіночка — в халаті і хатніх тапочках. Дякувала Богу, що все обійшлося поваленими штахетинами. А зацікавлених і співчутливих людей усе більшало. Тісним кільцем вони оточили авто. Чоловіки пильнували, аби водій і двоє його супутників, як виявилося, нетверезих, не втекли з місця злочину. Всі обурювалися, засуджували пасажирів і скаржилися, що штрафи для порушників дорожнього руху є надто низькими. Їхні голоси лунали злагодженим хором: щиро, голосно й емоційно. Ось так говорить мій народ сьогодні.
