ЦУКОР ВІД «ВОЛИНІ» ДЛЯ МАТЕРІ СОЛДАТА

Для родини Володимира Лінніка із села Ветли Любешівського району, передплатника нашої газети з-понад 30-річним стажем, у ці дні й сонце тепліше, і світ миліший, і життя солодше. Адже діждалися батьки у відпустку найстаршого сина Богдана, який майже 5 місяців воював на Сході України. Приїхав у гості з Дніпропетровщини і середульший. А тут ще й ми із призом — мішком цукру

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


Лінніки перекривали дах на хаті. Чоловіки стукотіли молотками, жартували, що спустилися б униз, якби ми привезли «готовий продукт», а не «сировину». Господиня Людмила Яківна просила їх не слухати, казала, що з призом редакція дуже догодила:
— Як знала, що виграю у лотерею цукор. На початку року купили один мішок, а не два, як завжди, тож майже весь розійшовся вже на компоти та варення.
Ясніла жінка усміхом, дякувала за гостинець. За останній час доля нарешті розщедрилася на подарунки. Найбільший, за який не перестає дякувати Богу, — довгождана зустріч із сином Богданом, мобілізованим до війська ще 11 квітня. Стояв на блокпосту біля Старобешевого, що на Донеччині, не раз був за крок до смерті, але Всевишній порятував.
Приїхав, щоб побачитися із братом, і середній син, заодно «проспонсорував» нову покрівлю і сам узявся за роботу. Похвалилася мати і найменшим, студентом Полтавської стоматологічної академії.
— Колись у школі директор питав: як ви їх так виховуєте? Три сини — і в усіх зразкова поведінка, усі добре вчаться. А я відповідала, що виховуємо так, як вимагають Божі заповіді. За кожну дитину хвилююся. Але те, що переживають матері, сини яких стали «гарматним м’ясом», не дай Бог терпіти нікому. За що з них так познущалися? Хто за контрактом служив, мав необхідну підготовку — тих не брали. А нашого три дні у Володимирі тримали, не знали, до яких списків «приточити», і все ж послали у саме пекло. Місяць був у Луганській області, потім передислокували на Донеччину, — розповідає Людмила Яківна.
Самого Богдана Лінніка на той час у Ветлах не було. Він із молодою дружиною, яка родом із Шлапаня, живе у Луцьку. Орендують квартиру. У батьківській хаті місця не бракує, але роботи у селі нема. Рідні журилися, що підірвав син у зоні АТО своє здоров’я, і серце стало боліти, і з’явилися проблеми із шлунково-кишковим трактом. Довелося лікуватися у Луцькому військовому госпіталі.
— І з калюжі воду пив там, і голодував. Нам він про це не розказував, бо не хотів, щоб переживали, — каже батько.
А Людмила Яківна мала свої, родинні, «джерела інформації». Саме у Старобешевому проживає її рідний брат, з ним і тримала зв’язок. На блокпост до Богдана дядько дістатися не зміг, туди місцевих не пропускали, але щоразу сестрі розповідав, як «накривали» українських військових ГРАДи, яка ситуація була у тому районі загалом. Неподалік служив і чоловік племінниці з Кривого Рогу. І від неї дізнавалися новини.
Сина ж часто не турбувала. Материнське серце велике і мудре. Як не хотілося почути рідний голос, але знала, що не можна часто дзвонити у зону АТО. До того ж дбала і про спокій невістки. Попросила, щоб Богдан телефонував у першу чергу молодій дружині, а вона вже переказувала почуте. Два роки тому побралися, не натішилися ще подружнім життям — і вже таке важке випробування. Шкодувала Людмила Яківна невістку, розказувала, як їздила та у Почаївську лавру і в Чорторийський монастир, замовляла молебні. І Бог почув їхні гарячі молитви.
— Два рази синове життя було на волосині. Як ішов у відпустку, залишив у своїй машині автомат, речі: 2 пари берців, теплий одяг. Сам недалеко відлучився, і якраз у його автомобіль влучив снаряд. Усе згоріло, добре, що сам уцілів. Далі мусив дістатися у Старобешеве на певну годину. Але у дорозі затримався, видно, Господь призупинив. Бо якраз у призначену пору пункт прибуття обстріляли, — витирає сльози мати.
Щоб перевести розмову на «мирну тему», беремо з Людмили Яківни слово, що вона відсипле цукру і для сім’ї сина–солдата. Жінка усміхається: і серце йому б віддала. Зрештою, як і кожна мати, просить у Бога не матеріальних статків, а миру, щоб бути спокійною за майбутнє синів.
Пообіцяли Лінніки і надалі зберігати вірність нашій газеті. Людмила Яківна запевняла, що з того часу, як 30 років тому прийшла на це подвір’я невісткою, без «Волині» життя не уявляла. І хоч вони із чоловіком не мають роботи, але газету знову передплатили.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.
На фото: Людмила Яківна Ліннік з «Волинню» не розлучається понад 30 років.