Спочатку була темрява — тепла та беззвучна. Потім почали долинати спів пташок, монотонний гул машин, собачий гавкіт, плач і сміх (а вони завжди поруч) дітей, голоси людей…
Спочатку була темрява — тепла та беззвучна. Потім почали долинати спів пташок, монотонний гул машин, собачий гавкіт, плач і сміх (а вони завжди поруч) дітей, голоси людей… Що це таке, він не знав, але від цього шуму не рятував ніякий сон. Інколи було дуже холодно, інколи гаряче. Часом він відчував спрагу й голод. Щось розхитувало його прихисток, грюкало в стіни. Він терпляче чекав, а чого, й сам не знав. Щось підказувало: ще трохи — і все зміниться. Поряд були інші. Він не бачив їх, але знав — вони такі ж, відчувають те ж, що й він, терплять і також чекають… А сьогодні все змінилося. Усе було дивним. Вітер — а тепер він уже знав, що його розхитує вітер — стріпував дім, наче кликав кудись. Сонце — а тепер він уже знав, що це воно гріє, а інколи й пече — розжарило звичну тісняву, яка за останні кілька днів стала нестерпною. Звичний шум перетворився на тремтливу мандрівну пісню, яка промовляла: «Ходи, ходи до нас — не бійся!» Зненацька все захиталось, обірвалося, перекотилося, стало з ніг на голову (хоча, звичайно, ніяких ніг та голови у нього не було!)… Різкий удар — і він вперше за своє життя побачив світло. Різка палюча пляма, наче блискавка, розпанахала темряву і заполонила все. Його дім репнув навпіл — дві зелені шипасті половинки, а між них — він. Лискучий, гладенький, здається, навіть, ледь вологий… молоденький каштан! Підглянув народження дива Олександр Дурманенко.
