СЕРГІЙ ГОЛОВАТИЙ:  «УТАЄМНИЧЕНІ ДОМОВЛЕНОСТІ ПОРОШЕНКА З ПУТІНИМ — ЦЕ ЗРАДА УКРАЇНИ» *

Відомий політик та правник Сергій Головатий, який балотується в окрузі №19, минулого разу розповів про свій шлях у політиці, про дотримання кредо, яке коротке, але ємне — Справедливість. Розмову ми завершили розповіддю Сергія Головатого про боротьбу за справедливість щодо Вселенського Патріархату та особисто Патріарха, бо влада Туреччини десятиліттями утискала їх. Власне, з цього й розпочали розмову

Василь ГОНЧАРЕНКО

—Сергію Петровичу, ви розповідали про несправедливість, яку чинила турецька влада щодо Вселенського Патріархату та Вселенського Патріарха Варфоломія І…
— Почну з того, що скажу: висота величі ортодоксального (правдивого) християнства — себто православ’я — часів Візантійської імперії та глибина і масштаб упослідження Константинопольської Церкви у наступні віки є одиницями виміру всієї драматичності її життя як Церкви–матері для українського православ’я. Саме завдяки їй — як життєдайному джерелу — Українська держава Київської доби, що простягалась від Києва до Волині, набула могутності та увійшла до простору європейської цивілізації. Проте у подальшому Православну Церкву Києва не оминули драматичні події. І от так сталося, що в часи наново посталої Української держави, яка є наступницею Руси–України часів її Хрещення, мені — звичайному українцеві — поталанило долучитися до поновлення у правах Вселенського Патріарха, Його Святості Варфоломія І, та до утвердження справедливості щодо самого Вселенського Патріархату.
У січні 2008 року мене обрали головою Моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи. Це той комітет, який діє як контролер стосовно дотримання демократії, прав людини і верховенства права у країнах, що є членами Ради Європи. Отримавши цю високу посаду у європейських структурах, я ініціював вивчення й розгляд питання, як Турецька держава ставиться до немусульманських релігійних об’єднань, зокрема — до Вселенського Патріархату. Це сталося завдяки тому, що я як голова комітету автоматично став доповідачем стосовно трьох проблемних країн –Туреччини, Болгарії та Македонії. У рамках свого візиту до Туреччини 24—26 листопада 2008 року я зустрівся (окрім керівників держави) із главами церков — тими, кого відповідно до турецького законодавства називають «немусульманськими меншинами». Зокрема, з єпископом Вірменської церкви, головним рабином євреїв Туреччини та Його Святістю Вселенським Патріархом Варфоломієм І. З’ясувалося, що всі вони мають майже однакові проблеми з турецькою владою. Але найбільше їх — у Вселенського Патріархату.
— Чи можете сказати, які?
— Усі непорозуміння і негаразди звелися до чотирьох головних проблем.
Перша. Турецька влада не надавала статусу юридичної особи церквам, яких вона визнає лише як «немусульманські меншини». А якщо не маєш юридичного статусу, то, звісно, існують неймовірні труднощі для життя церкви. Чого тільки варте питання власності…
Друга. Турецька держава упродовж багатьох десятиліть не визнавала за Його Святістю Варфоломієм І статусу Вселенського Патріарха. Це сталося внаслідок рішення Верховного суду Туреччини, який заборонив згадувати цей титул в офіційному спілкуванні. Натомість — було дозволено його називати лише єпископом грецької православної меншини.
Третя. Внаслідок перевороту 1971 року до влади в Туреччині прийшли військові. Вони конфіскували все майно в тих церквах, котрі називаються «немусульманські меншини». У тому числі — і в грецької меншини, а відповідно — у Вселенського Патріархату. Йшлося, зокрема, про багато будинків, а головно — сиротинець на одному з островів. Слід розуміти, що приватна власність — це джерело існування як фізичної особи, так і юридичної.
Четверта. Турецька влада закрила духовну семінарію в грецькому православному монастирі Халкі (на острові Хейбеліада, поблизу Стамбула). Туреччина не дозволяла їй діяти, посилаючись на Лозаннський договір 1932 року, укладений тоді між нею та Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією і Сербо–Хорватсько–Словенською державою. За тим договором, місцем перебування Патріарха залишався Константинополь, але за Патріархом не визнавався його екуменічний (тобто вселенський) статус. Крім того, за договором — єпископом Грецької (або як її ще називають — Константинопольської православної) церкви може стати винятково етнічний грек, який обов’язково має бути громадянином Туреччини. Грецька православна меншина наразі в Туреччині налічує приблизно 2500 осіб. Серед них має знайтися той, хто міг би бути висвячений на єпископа. Питання відкриття цієї семінарії — це питання виживання грецького православного духовенства в Туреччині. Бо якщо немає семінарії, то й нікого висвячувати… Фактично все було зроблено так, щоб у Його Святості Варфоломія І не було наступника…
У нашій розмові Святійший говорив, зокрема, про те, що, можливо, Турецька держава мала б перейняти досвід Єгипту: там ситуація була такою ж щодо висвячення єпископа Александрійської православної церкви. Втім, згодом держава Єгипту пішла на те, що у разі висвячення на єпископа цієї церкви не громадянина Єгипту, йому автоматично надавалось громадянство цієї країни.
— І як же ви, пане Сергію, вирішували цю справу?
— Приїхавши з Туреччини, я підготував спеціальну доповідь, на основі якої Парламентська Асамблея Ради Європи мала ухвалити резолюцію. У своїй доповіді я виокремив усі ті питання, які Святійший порушив під час нашої зустрічі з ним. Свою доповідь я скерував до турецької влади, вимагаючи від неї обов’язкового позитивного вирішення усіх проблем. А для того, аби підкріпити свою позицію, як голова Моніторингового комітету я звернувся до Венеційської Комісії — незалежного і найавторитетнішого органу Ради Європи у питаннях міжнародного права і прав людини — з клопотанням про висновок щодо статусу релігійних громад у Туреччині. Цей висновок офіційно визнає і Європейський Союз, куди так прагнуть вступити турки. Турецька делегація у Парламентській Асамблеї Ради Європи чинила відчайдушний опір моїм зусиллям отримати висновок від Венеційської Комісії. Але я домігся свого, отримавши її висновок лише у березні 2010 року.
— І яким же був висновок Венеційської Комісії?
— Зазначу три найважливіші висновки. По–перше, було однозначно сказано, що юридична система Туреччини, всупереч європейським стандартам у сфері прав людини, не забезпечує немусульманським релігійним об’єднанням юридичного статусу. Це розцінюється як втручання у права цих громад, а відповідно це суперечить статтям 9 і 11 Європейської Конвенції з прав людини. По–друге, було зазначено, що жоден світський суд не має жодної юрисдикції щодо того, чи є релігійний лідер екуменічним, тобто вселенським, чи ні. А тому рішення Верховного суду Туреччини від 2007 року — це пряме втручання у свободу релігії. Відповідно таке суперечить статті 9 Європейської Конвенції з прав людини. По–третє, Венеційська Комісія зауважила, що турецька влада повинна знайти таке вирішення питання, аби змінити своє національне законодавство з тим, щоб забезпечити безперервність існування Патріархату в Константинополі.
— А якими були, пане Сергію, наслідки ваших зусиль стосовно всього цього?
— Можна сказати: надто позитивними! Мої зусилля направду не були безрезультатними. Вже у вересні 2011 року відбулася неофіційна зустріч Вселенського Патріарха із тодішнім прем’єр-міністром, а тепер Президентом Туреччини — Ердоганом. Ще тодішній прем’єр запевнив, що Туреччина виконає всі чотири мною окреслених пункти. І на сьогодні це вже зроблено: статус Його Святості Варфоломія І як Вселенського Патріарха Турецькою державою визнано; статус юридичної особи Патріархатові надано; будинок сиротинця повернуто; рішення стосовно відкриття духовної семінарії Халкі турецькою владою ухвалено. Уже понад десять грецьких православних священнослужителів у ній навчаються. Це означає, що один із них може бути обраний на Синоді як наступник Патріарха.
— Чи не вважаєте, що це має певне значення і для України?
— Я переконаний: для України це має життєдайне значення. Бо зберігає за українським православ’ям перспективу повернення в лоно материнської Церкви у Константинополі, а відтак — здійснення мрії мільйонів українських православних вірян про єдину Помісну Церкву Київської традиції. Адже ж бо великий князь Володимир прийняв християнство з Візантії. І ми, українці, не мали б бути відрізаними від материнської Церкви.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що вся ваша політична діяльність — це або завершення, або початок нового кола. До певної міри, саме так можна розглядати і «турецький період», коли вам таки вдалося добитися справедливості. Впевнений, що це не перше й не останнє ваше коло.
— Скажу відверто: коли досяг такого успіху у боротьбі за справедливість стосовно Вселенського Патріархату, я для себе вирішив: ставлю крапку в політиці. Вважав, що це — моя вершина в ній. Що головне в житті зроблено. Адже я отримав два листи подяки від Святійшого, а також підписану ним його книжку в подарунок. Мати їх у власному приватному архіві вважаю найвищою нагородою у своєму житті. Відчув себе найщасливішою людиною. Здійнявшись на цю вершину, але за 22 попередні роки цілком розчарувавшись в українському політичному житті, переповненому брудом, брехнею, користолюбством та інтересом особистого збагачення з боку вітчизняних політиканів, у 2012 році я повернувся туди, звідки й прийшов у велику політику наприкінці 1980-х років — у науку та викладацьку діяльність. Два останні роки на професорській посаді викладав студентам-правникам у Київському університеті імені Тараса Шевченка, майже завершив написання для них підручника з прав людини…
Аж раптом 1 березня — війна!!! Російсько–українська!… Агресор відтяв від України Крим. Спостерігав, як українська влада його просто здала — із «легкої руки» Турчинова, за бездіяльності найнепрофесійнішого за всі роки незалежності уряду Яценюка, за активного сприяння з боку ворожої до України парламентської більшості у складі комуністів, регіоналів, литвинівців та інших пройдисвітів…
А потім — війна на Донбасі, що триває й понині, але яку й досі Порошенко по-зрадницьки називає «АТО». Зійшовши «на престол», Порошенко обіцяв АТО закінчити за два тижні… А потім — зрадницький «мирний план», а за такого його «перемир’я» — і досі щодня й щоночі Путін убиває українців. А потім — зрадницький від Порошенка «особливий статус» терористичних «ЛНР» і «ДНР» та ще й обіцянка надати їм більше прав, ніж в усі часи мав будь-який інший край України. Виходить — чим більше вбито українців (а особливо найвідданіших ідейно, саме таких, як волиняни), тим більше прав буде в україножерів — «лугандонців»…
Тому докорінно змінив своє попереднє рішення. У такий час не можу бути осторонь політики. У липні — вперше від свого безпартійного статусу з 1990 року — вступив до партії «Сила і Честь» («СіЧ»), головою якої на той час був Ігор Петрович Смєшко (нині — голова Комітету з розвідки). Коли на початку вересня формували партійний список на вибори, мене поставили в ньому номером 5. Проте так вийшло, що балотуюсь на Волині у мажоритарному окрузі № 19.
— А як так вийшло?
— Десь у середині вересня до Києва приїхали декілька бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Зустрілись зі мною і з Валерієм Івасюком, так само членом політради партії «СіЧ» (він зараз балотується в окрузі № 21). Розказали про всі несправедливості — про те, що їх звинувачують у зраді, що Президент прийняв рішення розформувати бригаду, що опускають її прапор, що ганьблять її героїчний шлях у минулому… Бійці попросили йти із ними разом на вибори, щоб, обравшись разом — разом захищати честь бригади та долю кожного її бійця, родини… Не вагаючись, ми погодились. Тому зараз я і Валерій Івасюк — тут, на Волині.
— Тобто, захист честі 51-ї бригади — це один із ваших політичних пріоритетів для роботи в майбутньому складі парламенту?
— Саме так! Зараз для всіх українців, а для волинян, можливо, найбільше, головним нещастям є війна. З усіма її наслідками для тих, хто героїчно боронив і боронить рідну землю. Обравшись до Верховної Ради, за одне із найперших своїх законодавчих завдань ставлю внести власний «Закон про учасника Російсько–української війни 2014 року». Бо йдеться не просто про «учасників бойових дій», принижених до статусу «учасників якогось АТО»!!! Понад те — про «статус поранених» у цій війні у нас взагалі ще ніхто і слова не сказав…
— Багатьом відомо, що вже рівно 25 років, як ви наполегливо і безперервно ведете боротьбу за українську мову. Але, як видається, вона в Україні й досі не захищена. Які ваші наміри стосовно цього?
— Маєте рацію. Українська мова в Україні й досі упосліджена. Мені не дуже поталанило довести навіть тим, хто записав себе до лав патріотів, що питання нашої материнської мови має бути поставлене не в культурологічному плані, а в державницько–юридичному. Йдеться про відновлення історичної справедливості стосовно української мови. Не може бути жодного громадянина України, обов’язком якого не було б володіння українською мовою.
Я — українець з Черкащини, з батьківщини Тараса Шевченка. Я не можу миритися із кричущою несправедливістю, що існує в Україні стосовно української мови.
— Ви родом із тих місць, де народився великий пророк України? Розкажіть про це детальніше, читачам буде цікаво.
— Я виріс за 5 верст від Кирилівки, де похована мати Тараса Шевченка, і за 9 верст від Моринців, де народився Тарас. У рідному селі моїх батьків — Вільшані — малий Тарас козачкував у пана Енгельгардта. Чотирнадцятирічним хлопчиком пан Енгельгардт забрав Тараса до себе у Вільно. Цьогоріч, у 200-ті роковини від дня народження Шевченка, нарешті відкрили у моєму рідному селі Вільшані пам’ятник Тарасові. На це у мене пішло 5 років боротьби із трьома міністрами культури.
— Але повернімося до вашої боротьби за мову.
— Це так само буде одним із моїх найвагоміших пріоритетів. Особливим предметом гордості політичної діяльності у минулому вважаю свій законопроект «Про функціонування української мови як державної» (нагадаю, що стаття 10 Конституції України про державність української мови із статусом російської як мови національної російської меншини — так само мого авторства). Я написав його і вніс до парламенту, перебуваючи у ньому востаннє у 2012 році. Відома політична діячка Ірина Фаріон (партія «Свобода») сказала так: «Законопроект Сергія Головатого слід сприймати як народження нової, деколонізованої мовно-правничої свідомості, а отже — яскравої пам’ятки мовно-правової культури і державотворення…, бо чия мова — того і влада». Тоді, у 2012 році, у Верховної Ради до мого проекту не дійшли руки. Відтак я «подарував» його трьом фракціям наступного парламенту — «Батьківщині», «УДАРу» і «Свободі». Втім, і за останні два роки його ніхто не вніс до порядку денного. Тому ставлю перед собою завдання — примусити новообрану Верховну Раду ухвалити його як один із першочергових!
— А якою вам бачиться нова Верховна Рада?
— Дуже непростою. Але якщо я буду в ній, зроблю все від мене залежне, щоб це був парламент ПЕРЕМОГИ. Бо нині маємо парламент суцільних поразок. Погляньмо бодай на один факт: Президент і парламент призначили міліціонера Гелетея міністром оборони, а той — тренувався на міністра під час війни. То хіба ж за це має відповідати лише Президент? Адже ж 240 депутатів (включно з тими, хто від Порошенка, Яценюка—Турчинова, Кличка та інших «вождиків») спочатку призначають Гелетея, а потім, через три місяці, усі ж вони так само дружно його і звільняють?! То хіба кожен із депутатів, хто так безвідповідально чинив, має надалі моральне право бути у парламенті?
І взагалі — ситуація в країні надто критична. Бо ні парламент, ні Президент не довели своєї патріотичності. І дуже багато таких же, хто рветься до нової ВР. Хіба воювати з автоматом у руках проти танків Путіна — це не часи ще Будьонного? А той (чи всі списком), хто йде до парламенту з вилами? Хіба це не обман? Вони що, вважають людей за дурників? А хіба Порошенко не обманює власний народ? Чого тільки варті так звані його «мінські домовленості» з Путіним! Бо це ті «домовленості», якими він, надриваючись, так уже ж хоче догодити Путіну…
Я вважаю: всі утаємничені домовленості Порошенка з Путіним — це зрада України!
Новітня українська історія неспростовно засвідчила — кожен новий президент хоче багато влади і багато грошей. Не сумніваюсь, мобілізувавши не економіку й усі інші матеріальні ресурси (включно із власними мільярдами) на війну з Путіним, а мобілізувавши лише електорат — спочатку за своє обрання, а тепер уже за «свою» більшість у новому парламенті — і цей, останній, наш президент неодмінно почне із переписування Конституції під себе. Президент веде війну за свій електорат, щоб зміцнити особисту владу, а в цей час Путін відтинає в України шматок за шматком та щоденно вбиває українців… 

Ваша світлосте, пане Сергію Головатий!
Дозвольте від усього серця подякувати Вам за інтерес, який Ви виявили стосовно питань, які є предметом особливого занепокоєння для нас. Ми маємо на увазі, зокрема — закриту богословську школу у Халкіді, усі нерозв’язані питання стосовно нашої власності, нав’язаний нам стан та обмеження стосовно виборів Патріарха.
Дякуючи Вашій світлості знову за Ваш інтерес до стану, в якому перебуває Вселенський Патріархат, закликаю на Вас безмежну милість і любов Всемогутнього Бога нині і повсякчас.
8 березня 2009 р.
З палкими молитвами до Бога за Вашу світлість,
ВАРФОЛОМІЙ
Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський Патріарх

Ваша світлосте, пане Сергію Головатий!
Дякуючи Вашій світлості за усі ваші зусилля у боротьбі за релігійну свободу в Туреччині, і зокрема — у питаннях, які постали перед Вселенським Патріархатом, бажаю Вам Божого благословення у Вашій надто і надто важливій місії.
7 серпня 2009 р. З палкими молитвами до Бога за Вашу світлість,
ВАРФОЛОМІЙ
Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський Патріарх

На фото: Сергій Головатий із Вселенським Патріархом Варфоломієм I (2011 рік).