«Я веду щоденник. Ні, не редакційний, а власний. Стою в палатці «Самооборони Волині»...
«Я веду щоденник. Ні, не редакційний, а власний. Стою в палатці «Самооборони Волині»... Останнім часом навкруги розташовувалися такі ж намети, тільки претендентів до державного корита. А в них — галасливі агітатори один поперед одним тикали в руки перехожим опуси чи то пак описи про «своїх найдостойніших». Хтось жахався і відвертався, хтось байдуже брав, а хтось і обурювався: «Скільки можна переводити папір?! Якби ж він був хоч туалетним, а то ж — глянцевий!». Я, як і мої посестри, не маю права хапати людей за рукав. До нас приходять самі, щоб довідатися, чим можна допомогти тим, хто сьогодні на передовій боронить рідну землю від агресора. Ось підійшла Ядвіга (вчителька польської мови), вітається і сміється, що площа нагадує ярмарок, де можна самим вибрати «слугу народу», бо їх тут до вибору і до кольору. У них, в Польщі, такого нема. Якщо котрийсь із претендентів першим «окупував» плац, то інший вже не поставить поруч свій агітаційний намет. Його прихильники шукатимуть правду про кандидата на іншій площі. А ми — українці, вживаємось якось разом, бо виживаємо. І студенти, і пенсіонери відпрацьовують заради мізерного приробітку. Але я не про те. Я про те, що в один день зникли всі намети разом із пихатими та вдоволеними «рятівниками нації». А наша палатка стоїть у гордій самотині. І стоятиме, бо стояти мусить! Бо краяни звикли, що «Самооборона Волині» — на своєму посту. І навіть коли вдарять морози і випаде сніг, я стоятиму і буду схожа на снігову бабу, доки на Сході стоятимуть за Україну наші хлопці». Сторінку зі свого щоденника оприлюднила Одарка Нєтопеж.
