Резонанс
ДОЛЯ ПОДАРУЄ КРИЛА. ТА ЛИШ ТИМ, ХТО ХОЧЕ ЛІТАТИ
Тема, піднята у «Редакційному щоденнику» журналісткою і письменницею Валентиною Штинько «Як повернути крила тим, у кого доля їх обрізала?», говорена-переговорена, але від того не менш болюча, а в зв’язку із неоголошеною війною, нав’язаною Україні, особливо актуальна. Тому не можу мовчати...
Тема, піднята у «Редакційному щоденнику» журналісткою і письменницею Валентиною Штинько «Як повернути крила тим, у кого доля їх обрізала?», говорена-переговорена, але від того не менш болюча, а в зв’язку із неоголошеною війною, нав’язаною Україні, особливо актуальна. Тому не можу мовчати...
Валя МИХАЛЬСЬКА,
художниця
З усією відповідальністю кажу: не страшно жити в інвалідному візку чи з милицями, якщо любиш і приймаєш своє життя, не стоїш осторонь, а береш активну участь у ньому. Страшно, коли фізично міцні люди відвертаються від тебе, коли на крик про допомогу чуєш тишу. Доля подарує крила тим, хто хоче їх мати! Не страшно в дитинстві, коли слабеньким тільцем опікуються мама з татом: подадуть їсти, піднімуть, перенесуть, скупають в дерев’яних ночвах у пахучій від трав воді, не скривдять.
Страшно, коли минають роки, а ночви залишаються, тільки вже цинкові, батьки стають старшими, немічними і в силу обставин уже не можуть забезпечити найнеобхідніші зручності, а від тих, хто міг би це зробити, чуєш: «Нехай тобі «государь» зробить».
Не страшно, коли мама брала ношу з білизною і йшла на річку прати, а ти, маленька, йшла з нею і спостерігала, як вправно вона володіє прачем. Страшно, коли руки наших постарілих мам сині від холоду, бо прати треба не тільки влітку, а й у морози. І сльози котяться по щоках не від холоду, а від болю. Бо хто коли цікавився побутом людей з особливими потребами?! Не страшно тримати в зубах склянку з водою і обережно таки донести її до столу, чи посуд на підніжці візка доставити до умивальника, чи потерпати від болю, не знаючи, як його вгамувати, чи долати високі пороги.
Страшно, коли суспільство залишає людей з особливими потребами за порогом. Але доля подарує крила тим, хто хоче їх мати. Не страшно бути без руки чи ноги! Бо ви, хлопці, втратили їх не в п’яних бійках, а на війні, відстоюючи Україну. Бо ви все одно молоді й дужі, навчитеся жити і допоможете іншим!
Страшно, коли дух слабне, бере в полон паніка і агресія, байдужість і пасивність. Страшно, коли плачуть матері біля своїх покалічених синів, бо не знають, як давати раду в необлаштованому побуті, з копійчаними пенсіями (а де держава, соціальний захист?!). А їм же доведеться навчитися з цим жити. Розумієте? Жити! Нам простіше — ми живемо в нашій немочі десятки років.
Не страшно було давати милостиню чоловікові середнього віку з міцними плечима і руками (мимоволі на це звертаю увагу!), але в інвалідному візку. Давала найбільші купюри, які на той час були у мене. Ми зустрілися поглядами, і я всім єством відчула, як ніяковіє цей чоловік, відчула його сором, незручність, коли я, сидячи у такому ж візку, поклала гроші йому в руки.
Страшно, коли люди з такими міцними руками просять милостиню, віддаються пияцтву, наркотикам, життю, в якому — порожнеча. А стільки роботи могли б зробити! Стільки створити!
Не страшно, не сходячи з місця, бігти наввипередки з вітром! Страшно, коли ті, котрі можуть йти, стоять на місці! Роками! Не страшно мріяти, творити, мати нездійсненні й часом авантюрні бажання (бо з Божого благословення вони здійснюються). Страшно чути слова: «Не буде так, як ти хочеш!».
Ні! Таки буде так, як хочемо ми! Доля подарує крила тим, хто хоче їх мати! Не страшно виконувати роботу по силі своїй, не страшно творити у немочі й тільки з Божою допомогою в надії, що коли–небудь ти отримаєш за свою роботу винагороду, а отримані кошти віддати на потреби інших. Страшно, коли твою роботу «оцінюють» байдужі й безкрилі, дивляться, як на мотлох, бо ти не Рафаель чи Шишкін або неперевершений Васильківський.
Господи! Прости нам гріхи наші! Не страшно просити, любити, плакати, жити заради інших. Страшно, коли обіцяють і не виконують обіцянок, страшно відчувати ненависть тільки тому, що ти у візку і потребуєш постійної допомоги. Страшно замість слів утіхи чути: «Можеш потонути у своїх сльозах!».
Чи може суспільство розвиватися, відновлюватися, процвітати, не дбаючи про людей з особливими потребами? Нехтуючи їхніми правами, не забезпечуючи соціальний захист?! За 50 років мого життя тенденція зростання зацікавлення цією сферою не прослідковувалася. На жаль. То чи не варто, нарешті, владі міняти все кардинально, а не лише ставити галочку 3 грудня, у Міжнародний день захисту інвалідів? Адже їх кількість тепер зростає із кожним днем і, вочевидь, ще буде зростати, тож держава зобов’язана забезпечити їм високий рівень життя і не змушувати людей з особливими потребами благати милостиню. Час прозріти і відновити слух, бо суспільство — це ми з вами! Народ — це ми. І влада — це також ми з вами! А крила доля подарує, без сумніву. Але лише тим, хто хоче їх мати.
с. Хворостів Любомльського району.
Валя МИХАЛЬСЬКА,
художниця
З усією відповідальністю кажу: не страшно жити в інвалідному візку чи з милицями, якщо любиш і приймаєш своє життя, не стоїш осторонь, а береш активну участь у ньому. Страшно, коли фізично міцні люди відвертаються від тебе, коли на крик про допомогу чуєш тишу. Доля подарує крила тим, хто хоче їх мати! Не страшно в дитинстві, коли слабеньким тільцем опікуються мама з татом: подадуть їсти, піднімуть, перенесуть, скупають в дерев’яних ночвах у пахучій від трав воді, не скривдять.
Страшно, коли минають роки, а ночви залишаються, тільки вже цинкові, батьки стають старшими, немічними і в силу обставин уже не можуть забезпечити найнеобхідніші зручності, а від тих, хто міг би це зробити, чуєш: «Нехай тобі «государь» зробить».
Не страшно, коли мама брала ношу з білизною і йшла на річку прати, а ти, маленька, йшла з нею і спостерігала, як вправно вона володіє прачем. Страшно, коли руки наших постарілих мам сині від холоду, бо прати треба не тільки влітку, а й у морози. І сльози котяться по щоках не від холоду, а від болю. Бо хто коли цікавився побутом людей з особливими потребами?! Не страшно тримати в зубах склянку з водою і обережно таки донести її до столу, чи посуд на підніжці візка доставити до умивальника, чи потерпати від болю, не знаючи, як його вгамувати, чи долати високі пороги.
Страшно, коли суспільство залишає людей з особливими потребами за порогом. Але доля подарує крила тим, хто хоче їх мати. Не страшно бути без руки чи ноги! Бо ви, хлопці, втратили їх не в п’яних бійках, а на війні, відстоюючи Україну. Бо ви все одно молоді й дужі, навчитеся жити і допоможете іншим!
Страшно, коли дух слабне, бере в полон паніка і агресія, байдужість і пасивність. Страшно, коли плачуть матері біля своїх покалічених синів, бо не знають, як давати раду в необлаштованому побуті, з копійчаними пенсіями (а де держава, соціальний захист?!). А їм же доведеться навчитися з цим жити. Розумієте? Жити! Нам простіше — ми живемо в нашій немочі десятки років.
Не страшно було давати милостиню чоловікові середнього віку з міцними плечима і руками (мимоволі на це звертаю увагу!), але в інвалідному візку. Давала найбільші купюри, які на той час були у мене. Ми зустрілися поглядами, і я всім єством відчула, як ніяковіє цей чоловік, відчула його сором, незручність, коли я, сидячи у такому ж візку, поклала гроші йому в руки.
Страшно, коли люди з такими міцними руками просять милостиню, віддаються пияцтву, наркотикам, життю, в якому — порожнеча. А стільки роботи могли б зробити! Стільки створити!
Не страшно, не сходячи з місця, бігти наввипередки з вітром! Страшно, коли ті, котрі можуть йти, стоять на місці! Роками! Не страшно мріяти, творити, мати нездійсненні й часом авантюрні бажання (бо з Божого благословення вони здійснюються). Страшно чути слова: «Не буде так, як ти хочеш!».
Ні! Таки буде так, як хочемо ми! Доля подарує крила тим, хто хоче їх мати! Не страшно виконувати роботу по силі своїй, не страшно творити у немочі й тільки з Божою допомогою в надії, що коли–небудь ти отримаєш за свою роботу винагороду, а отримані кошти віддати на потреби інших. Страшно, коли твою роботу «оцінюють» байдужі й безкрилі, дивляться, як на мотлох, бо ти не Рафаель чи Шишкін або неперевершений Васильківський.
Господи! Прости нам гріхи наші! Не страшно просити, любити, плакати, жити заради інших. Страшно, коли обіцяють і не виконують обіцянок, страшно відчувати ненависть тільки тому, що ти у візку і потребуєш постійної допомоги. Страшно замість слів утіхи чути: «Можеш потонути у своїх сльозах!».
Чи може суспільство розвиватися, відновлюватися, процвітати, не дбаючи про людей з особливими потребами? Нехтуючи їхніми правами, не забезпечуючи соціальний захист?! За 50 років мого життя тенденція зростання зацікавлення цією сферою не прослідковувалася. На жаль. То чи не варто, нарешті, владі міняти все кардинально, а не лише ставити галочку 3 грудня, у Міжнародний день захисту інвалідів? Адже їх кількість тепер зростає із кожним днем і, вочевидь, ще буде зростати, тож держава зобов’язана забезпечити їм високий рівень життя і не змушувати людей з особливими потребами благати милостиню. Час прозріти і відновити слух, бо суспільство — це ми з вами! Народ — це ми. І влада — це також ми з вами! А крила доля подарує, без сумніву. Але лише тим, хто хоче їх мати.
с. Хворостів Любомльського району.