Вони побрались п’ятдесят років тому.
Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні
потяга. На лавці навпроти – двійко закоханих...
Вони побрались п’ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці навпроти – двійко закоханих...
Бруно ФЕРРЕРО, з книги «Політ сокола» (видавництво «Свічадо»)
Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хлопець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її. У жінки заблищали очі, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: «Ти також міг би це зробити!» Чоловік обурено глянув на неї: «Що? Я ж зовсім її не знаю!» *** Незмірний, страшний смуток бринить у словах: «Він/вона більше не цілує мене…» «Мешкаючи разом з моїми батьками, я думала, що їхнє кохання ніколи не вмре. Я уявляла собі, що воно, як велике дерево, готове протистояти будь-якій бурі, а насамперед часові. Тимчасом помітила, що це не так, оскільки велике дерево також може поволі погубити своє гілляччя і всохнути. Мені розповідали, що велике кохання — немов дерево. Воно не вмирає від одного пориву вітру чи коли буває замало води. Воно вмирає, коли дозволяєш, аби кохання вмерло всередині, як це трапилося з моїми батьками». (Дванадцятилітня дівчинка).
