Я — мама Віктора Рудуся, старшого лейтенанта Рожищенського райвідділу міліції, одного зі звинувачених по «гучній» справі Бориса Бекурина...
Я — мама Віктора Рудуся, старшого лейтенанта Рожищенського райвідділу міліції, одного зі звинувачених по «гучній» справі Бориса Бекурина. За рішенням апеляційного суду Волинської області мого сина звинувачено в жорстокому побитті вищезгаданої особи. 12 серпня цього року син отримав вирок — 7,5 року позбавлення волі з відшкодуванням матеріальних та моральних збитків потерпілому
Людмила РУДУСЬ
Усе життя я старалася жити чесно, в міру своїх скромних можливостей. Ні з ким не конфліктувала, цьому вчила своїх дітей. Але біда прийшла в мій дім і розірвала душу навпіл. Сину винесено вирок як злочинцеві. Дізнавшись про це, моїм першим запитанням було: «Де і коли я продивилася свого сина?». Я ж не випускала його з поля зору навіть коли одружився і став жити окремо. Ніколи не чула з його уст брудних слів, хамства, тим більше не помічала проявів садизму (саме цей ярлик тепер навішений йому у ЗМІ). Навпаки, завжди вважала, що в нього зам’який характер. Не буду говорити, що Віктор бездоганний. Не виключаю, що могли бути нарікання на роботі. Але уявити собі, що він став жорстоким настільки, щоб наносити людині травми, не сумісні з життям, як сказано у матеріалах суду, — вище моїх сил. Це означає, що я виростила перевертня й садиста, як назвали його в ЗМІ. Усвідомлення того, що людина в моєму становищі, з моїми статками в нашій країні нічого не варта, викликало бажання боротися за правду, якою б вона не була. Підтримка знайомих та зовсім незнайомих мені людей, за яку безмежно вдячна, змусила поглянути на ситуацію іншими очима, вивела з депресії, не дала змиритися з тим, що ламається доля мого сина і двох його крихіток трьох та п’яти років, які залишилися без батька. Я цілком упевнена в тому, що на апеляційний суд області мав місце тиск громадськості, точніше, як повідомляють ЗМІ, Волинської правозахисної групи, що стояла під стінами установи. Розумію — журналісти хотіли заповнити свої ефіри та газетні шпальти коментарями про те, як правозахисники добиваються справедливості. Але чи був серед активістів Автомайдану, Самооборони, членів правозахисної групи принаймні один, хто знає мого сина? Чи з’ясовано, яка він людина, чи дійсно такий небезпечний для суспільства, щоб вилучати його з сім’ї на довгих 7,5 року і тим калічити дві дитячі долі? Мені довелося аналізувати події та матеріали судових засідань (інформація про них доступна кожному жителю Рожища). Робила це, намагаючись зрозуміти, чи справді об’єктом жорстокого побиття за участю мого сина став простий бідолашний чоловік, як говорить правозахисник Олександр Гаврук? Чи, можливо, син виявився заручником чиїхось незрозумілих ігор? На користь останнього твердження, на мою думку, свідчать два моменти. Перший — відсутність позитивної характеристики на Бекурина з міліції та від власника реабілітаційного центру Леоніда Терпелюка, де нібито жив потерпілий, хоча водночас власник стверджує, що вигнав його за постійне пияцтво. І другий момент — поведінка Бекурина у перервах між судовими засіданнями. Виявляється, навіть у цей час він примудрився скоїти злочини та хуліганства. І вони свідчать про одне: Бекурин самовпевнений та глибоко переконаний, що його будуть покривати навіть за таких обставин. Саме на цьому моменті я хочу особливо загострити увагу. Звідки в людини, яка скоїла важкий злочин, — убивство, яка перебуває в постійному протистоянні з законом, така впевненість у власній безкарності? В пресі одним рядком пройшло, що в минулому Бекурин скоїв злочини. А я рекомендую поцікавитися офіційними даними, скільки злочинів зафіксовано за Бекуриним цього року. До речі, саме зараз на розгляді Рожищенського суду злочин, скоєний вже під час розгляду гучної справи. Ці факти наштовхнули мене на думку, що не Бекурин стоїть у центрі всього, а хтось інший, хто, використовуючи політичну ситуацію, вирішив або нажити політичний авторитет, або рветься до влади, або зводить рахунки, або намагається пройти люстрацію шляхом «фабрикування» гучних справ. Але чи чесний цей шлях? Хочу запитати в Олександра Гаврука: де були ви, шановний правозахиснику, коли Бекурин кілька років тому побив громадянку Передун Н., 80–літню жительку Рожища, травми якої справді могли бути не сумісними з життям? Чи коли напав на жительку села Романів? Або коли проник на склад райавтодору та вчинив там крадіжку? Де тоді була ваша громадянська позиція? І ще одна думка не дає мені спокою. У матеріалах судового засідання озвучена заява Бориса Бекурина про відшкодування йому моральних збитків у розмірі 100 тисяч гривень. Сума, погодьтеся, значна, як для мене — взагалі непосильна. Тому маю запитання до прокуратури і суду: яку мораль ви так ревно захищаєте? Моєму синові винесено вирок — позбавлення волі на 7,5 року. Це означає, що для суспільства він більш небезпечний, ніж Бекурин, який кілька місяців тому зробив черговий «подвиг» — пограбував магазин «Первак» у Рожищі. А чи личить старшому прокурору Луцька в апеляційній скарзі наводити дані, що Олена Антонюк змінила покази в Ківерцівському суді під впливом співмешканця Віталія Савицького, який (цитую зі скарги) «наразі працює на підсобному господарстві родини Рудусів, що вказує на його можливу зацікавленість у результатах кримінального провадження». Та ви хоча б поцікавилися, яке в Рудусів підсобне господарство і де воно знаходиться! Це ж зовсім не важко. Я живу відкрито, моє обійстя не обгороджене високим парканом, навіть пса сторожового немає. А безпідставно наводити такі дані в офіційному документі щонайменше непрофесійно. Я це кажу для того, щоб люди, які мене знають, уявляли, як у нас здійснюється судочинство. Усе вищесказане наштовхує мене на думку, що ті, хто стояв під стінами суду з гаслами на захист Бекурина, були не в курсі обставин справи, а знали тільки те, що вони проти «ментів», гучних прізвищ і високих посад. Справді, нинішня ситуація в правоохоронних органах — тема актуальна. Я теж не хочу, щоб мої діти, внуки жили в суспільстві, де все вирішують прізвища, посади, гроші. Я теж за люстрацію судової системи, але не шляхом примітивного фабрикування справ. Не знаю, наскільки мій син винен у тому, що трапилося, заручником яких подій і обставин він став. Але твердо знаю, що істина не встановлена, вирок несправедливий. Хоча б тому, що на одній шальці терезів лежить доля двох малолітніх дітей, а на іншій — Бекурин з його «високою» мораллю, яку так старанно намагаються приховати від громадськості. До речі, так думаю не тільки я. На підтвердження можу надати копії сотень підписів та звернень до Вищого спеціалізованого суду, які написали зовсім незнайомі люди, котрі теж так вважають. Гадаю, що ставити крапку в справі ще зарано. м. Рожище.
