КРАСИВО ЖИТИ ТРЕБА ВМІТИ

Валентина ШТИНЬКО,
редактор відділу національного відродження газети «Волинь-нова»


Відколи по сусідству з нашою багатоповерхівкою відкрили нове кафе, не раз доводилося спостерігати, як розважаються не найбідніші українці, вишикувавши під вікнами престижні іномарки. Буває, що доходить до з’ясування стосунків із розмахуванням кулаками та добірними матюками. Як любить повторювати у таких випадках один мій знайомий, також за сучасними мірками людина заможна, «красиво жити не заборониш»

Ця картинка, яку, на жаль, доводиться спостерігати частенько, видалася таким кричущим дисонансом із тим, що довелося нещодавно прочитати у книзі Мішеля Терещенка «Перший олігарх», що просто не можу мовчати. Книга ця із дещо одіозним підзаголовком — «Незвичайна історія життя мого діда, як її розповіла би мені моя бабуся» — потрапила на мій стіл випадково, завдяки нашому читачеві Олексію Артамонову. Він же отримав її під час презентації у Києві, просто із рук автора, нащадка славного роду Терещенків. Не зацікавити вона не могла. Адже перше моє робоче місце — екскурсовод у Київському музеї Тараса Шевченка. А він, як відомо, міститься в особняку родини Терещенків. Це не було таємницею і за радянських часів, бо ж як приховаєш очевидне?.. Але вдаватися у подробиці екскурсоводам тоді не рекомендувалося. Так, володарі цукрових заводів, гуралень, земель, маєтків, словом, багатії, а значить — узурпатори, глитаї, кровопивці, проти яких Шевченко все життя й боровся. Ну займалися меценатством, навіть будували у заводських селищах школи, лікарні, притулки, церкви, залізницю — але це так, від жиру бісилися.
І ніхто не розповідав, що Терещенки, попри своє багатство, не схиляли голови перед самодержавством. Коли цар Олександр ІІ хотів дарувати дворянський титул Николі Артемовичу Терещенку за бездоганну ділову репутацію та благодійну діяльність, той зробив усе, щоб титул отримав не він, а його батько, нащадок козацького роду із Глухівщини, засновник справи Терещенків. Офіційне пояснення: прагнув, щоб були винагороджені і два його брати, які допомагали у веденні бізнесових справ. Насправді ж хотів уникнути принизливої для себе процедури. Знав, що під час церемонії буде змушений стати на коліна перед царем «всея Руси», тоді як батько в силу свого поважного віку (мав на той час 76 років) від цього обов’язку звільнений. (До речі, вже інший представник цього роду буде єдиним, хто не з’явиться на церемонію, щоб прийняти титул лорда на цей раз із рук королеви Великобританії).
Після отримання дворянського титулу сім’я Терещенків обрала девіз: «Стремлением к общественным пользам», який був викарбуваний на родинному гербі, виконаному у синьо–жовтих кольорах, що у тодішніх знавців геральдики викликало подив. Було це, нагадаю, у 1870 році! А коли Артемій зрозумів, що дні його на цьому світі злічені, то звелів не розділити свою справу між трьома синами, а об’єднати. Так у 1872-му було створене «Товариство бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків у Києві». Успадкували вони і батьків принцип: 80 відсотків доходів від справи (ні, я не помилилася, саме вісімдесят відсотків!) віддавати на благодійність. Тільки один із братів — Никола — за своє життя пожертвував для суспільного добра близько 5 мільйонів рублів і майже половину з них — Києву. Завдяки Терещенкам українська столиця має зібрання трьох національних музеїв. Два з них — Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків (Варвара — уроджена Терещенко) та Музей російського мистецтва, розміщені в будинках, що належали цій родині, а третій — Національний художній музей, споруджений за їхньої активної участі. Якщо хтось скаже, що гроші самі йшли їм до кишень, то прочитайте спогади сучасників. Никола розпочинав роботу досвітком, призначаючи зустрічі зі співробітниками о п’ятій ранку. Другу половину дня присвячував родині, шістьом дітям і благодійності. Любив комфорт, але беріг кожну копійку. Переповідають, як він відмовив претендентові на місце управителя цукровим заводом, оскільки в кінці співбесіди, яка загалом пройшла добре, той дістав із кишені сірники і припалив цигарку, хоча в кімнаті горіли свічки. На думку Николи, це було невиправданим марнотратством.
Частенько думаю: невже історія й справді вчить лише того, що нічого не вчить? А якщо це не так, то кожного, хто береться за власний бізнес, я б примусила вивчити історію родини Терещенків. Це величезний пласт історії України, якої ми, на жаль, зовсім не знаємо. Це та історія, яка може позбавити нас комплексу меншовартості. Бо коли сьогодні ми спостерігаємо парад іноземних міністрів у нашому уряді, знову переживаючи при цьому рецидив комплексу меншовартості, то маємо пам’ятати, що представник наступного покоління роду Терещенків — Михайло Іванович (власне, саме його і названо «Перший олігарх») у віці 31 рік став міністром фінансів, а потім — закордонних справ у Тимчасовому уряді в 1917 році. Здебільшого про його діяльність ми знаємо лише у потрактуванні радянської історіографії. А там — ну ні словечка про те, що саме Михайло Терещенко дослідив фінансові потоки, які йшли з Німеччини на фінансування діяльності Леніна й очолюваної ним партії більшовиків. Німеччина не змогла повалити Російську імперію на фронтах Першої світової й вирішила розкласти її зсередини. Урок, який варто було б засвоїти.
І про долю другого у світі за величиною (на той час) алмаза «Терещенко», який Михайло подарував своїй коханій француженці Маргарит, — також ні слова. Маргарит згодом запропонувала його Леніну й Троцькому в обмін на життя Михайла після того, як більшовики заарештували його і кинули до Петропавлівської фортеці. Ленін кричав, що такі, як Терещенко, повинні бути знищені (мав підстави!), а Троцький другого дня прислав записку, що більшовикам потрібні гроші. Французького дипломата, який був посередником у цій оборудці, незабаром знайшли убитим. А ви кажете, що корупція — це набуток нашого часу!
Як би там не було, але той синій діамант таки врятував Михайлу Терещенку життя, хоч усі свої матеріальні статки він, один із найбагатших підприємців Російської імперії, втратив безповоротно. Але не втратив гідності, характеру, знання дев’яти іноземних мов, уміння мислити й аналізувати. Почавши все спочатку, українець за кордоном став одним із найвідоміших фінансистів світу, знайомство з яким мав за честь і Ротшильд. Ні, красиво жити таки треба вміти.