«ЯКЩО НЕ БУДЕТЕ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ЦІЛУВАТИСЯ, ТО ВИЖЕНУ З ТЕАТРУ»

Почесний громадянин Маневицького району Петро Мосійчук років тому заснував і очолив у Колках самодіяльний театр, а нещодавно відкрив у селищі й музей свого театру, бо є що людям показати. Адже за ці майже півстоліття в репертуарі — понад 50 постановок. Режисер і сам пише п’єси та вірші

Ярослава ТИМОЩУК

-Уважно спостерігаю за життям навколо себе, — усміхається 81-річний чоловік. — Багато побачив на своєму віку.
Петро Трифонович Мосійчук у юності отримав 7 років сталінських таборів за виготовлення листівок у націоналістичній молодіжній організації.
— Сидів у Мордовії, Караганді та Норильську, — розповідає чоловік. — Там діяло підпілля. Ми були молодими, згуртованими і щирими. Якось прийшли до начальства з ідеєю провести вечір, присвячений Шевченку. Відмовили, бо боялися рядків із «Заповіту» «Поховайте і вставайте, кайдани порвіте…». То поставили «Назара Стодолю». У концертному залі поміщалося 500 людей. У перших рядах порозсідалося начальство, чекісти в погонах і їхні жінки. Перед виставою хор мав виконати дві пісні. Вийшли 80 артистів на сцену і почали співати «Як умру, то поховайте…». Диригент махнув рукою — зал піднявся. Начальник охорони вискочив із криками: «Садитесь, садитесь! Зачем встали, бандеры?». Керівництво перелякалося: якщо сьогодні зуміли організовано піднятися, то що завтра буде? Викликали потім на допит, але не дізналися нічого.
Після повернення із заслання жив на Дніпропетровщині, працював будівельником у колгоспі, художником-оформлювачем, сільським завклубом. Створив там драматичний гурток, але невдовзі повернувся на Волинь. Керував театральним колективом у рідному селі Годомичі, був директором Будинку культури в Колках.
Сценою зацікавився ще в дитинстві.
— Коли у драмгуртку ставили «Наталку Полтавку», мріяв зіграти Петра. Але режисер вирішив, що я ще замалий і доручив бути суфлером. Тож замість грати на підмостках мусив дивитися в книжку. Змалечку живу з відчуттям, що спектакль — велике свято, а актори —неземні люди.
Цю любов передав і нащадкам. Були часи, коли всією сім’єю — із дружиною Євою Антонівною та трьома синами — брали участь у виставах. Нині спадкоємець Олег працює режисером–постановником Тернопільського драматичного театру. У дитинстві набирався досвіду у Колківському театрі, був тоді наймолодшим актором у цьому колективі.
— Перша моя роль — кобзар у п’єсі «Назар Стодоля», — пригадує пан Олег. — Батько зробив грим, перуку, дав бандуру у руки. Глянув на себе в дзеркало — і не повірив, що то я. Страшно було перед дебютом. І дотепер хвилююся щоразу, коли виходжу на сцену. Думаю, поганий той актор, якому не тривожно. Згодом і в театрі, і в кіно зустрічав немало талановитих людей. Але передусім пам’ятаю акторів із рідного краю, які для мене моральні авторитети. Тепер рідко приїжджаю додому, але два–три дні побув — і вже набрався наснаги, щоб знову дивувати глядачів.
Нещодавно Олег Петрович зіграв одну з головних ролей — 87–річного Войтка в українському біографічному художньому фільмі про двох братів–гуцулів «Брати. Остання сповідь». Каже, коли вживався в роль, думав про свого батька, про колківських артистів.
— Досі мене окрилює цей театр, — мовить актор. — У професійних колективах люди отримують зарплатню, а тут ще треба зацікавити, мотивувати, знайти підхід до кожного — а це тато вміє!
Його брат Ярослав проводить екскурсію приміщенням. На видному місці — карта, де позначені місця гастролей, під нею — казанок.
— За одне відрядження давали по 17–18 виступів у районі, — розповідає чоловік. — Ночували в наметах поблизу озера чи лісу. Вдень варили їсти на вогні, грали футбол, проводили репетиції на природі, а ввечері виступали по селах. Потім поки повечеряємо, то вже й третя година ночі. І так два тижні подорожуємо. Відпочинемо, засмагнемо, грошей заробимо, то вже є і костюми, і декорації за що купувати. І досі театр тримається на людях, які були в ньому від початку. Але й школярі приходять. Потім на уроках і вірші виразно декламують, а не бубнять, потупивши голову. Глядач лише тоді вірить, коли бачить твою емоцію.
Серед цінних експонатів Музею Колківського народного театру — нагороди та портрети артистів, публікації про вистави, манекени в сценічному вбранні, а також портрети Тараса Шевченка та Івана Котляревського. Їх малювали голова родини, син Ігор та його дружина Антоніна, які нині мешкають у Придністров’ї. На почесному місці — перехідний кубок імені народної артистки Наталії Ужвій. Колківські артисти так часто завойовували нагороду, що її згодом назавжди залишили театралам.

ІЗ ЖИТТЯ КОЛКІВСЬКОГО ТЕАТРУ
У 1968 році Петро Мосійчук заснував у селищі аматорський театр, якому через 6 років присвоїли звання «Самодіяльний народний театр». Режисер також майструє декорації. Разом із синами зробили пам’ятник засновнику Колок князю Роману (на фото) . Петро Трифонович, двоє його синів — режисер Тернопільського драмтеатру Олег і художник Ігор — та їхні дружини — артистка Ярослава та художниця Антоніна — мають звання заслужених митців.
— У театрі по–справжньому цілувалися, а ви як думали? — усміхається Петро Трифонович. — Ми ж не дурили глядача. Якось репетирували виставу «Під червоною калиною». У головних ролях — закохана пара, Володя і Катя. Не хотіли цілуватися, то погрожував, що вижену. Треба ж, щоб переконливо було. А потім він на ній женився! Вже обоє на пенсії, в Житомирській області живуть. Часом як зустрічаємося, згадуємо давні часи зі сміхом. Багато наших артистів взяли шлюб.
Нерідко в театрі грають цілими сім’ями. 35 років акторської роботи — за плечима в 51-річної бібліотекарки Ольги Місан. Вона виконала найбільше жіночих ролей — 24 образи. Раніше у спектаклі «Сватання на Гончарівці» грала Уляну, а тепер їй на зміну прийшла дочка, студентка польського вишу Людмила. Ольга перевтілилася в маму Одарку.


На фото: Петро Трифонович – справжній патріот свого селища.