Діана ВІССОН, авторка упорядкування книги «365 притч на щодень» (видавництво «Свічадо»)
В одній лікарняній палаті лежали два важкохворих чоловіка. Один — під вікном, а ліжко іншого стояло біля дверей. — Що там видно у вікні? – якось запитав той, що лежав біля дверей. — О! – пожвавішав перший. – Я бачу небо, хмари, подібні до звірів, озеро і ліс у далині… Щодня той, хто лежав біля вікна, розповідав сусідові про те, що відбувається надворі. Він бачив човна, рибалок зі щедрим уловом, дітей, що бавляться на березі, юних закоханих, які тримаються за руки і не відводять одне від одного блискучих очей. Поки він спостерігав за усіма цими вельми цікавими подіями за вікном, його сусіда катувала глуха злість. Це несправедливо, міркував він. За які заслуги його поклали біля вікна, а не мене, і чому я мушу дивитися на двері з облупленою фарбою, поки він милується краєвидом з вікна. Одного разу той, хто лежав біля вікна, сильно закашлявся і почав задихатися, він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але йому забракло сил. Сусід тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він легко міг натиснути на свою кнопку, але не зробив цього. Невдовзі перший затих і випростався у своїй постелі. Коли його винесли, сусід попросив медсестру, щоб його самого переклали до вікна. Та виконала прохання, перестелила постіль і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її спинив здивований вигук: — Як так може бути! Це вікно виходить на глуху сіру стіну. А той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей… Як же він міг усе це бачити з цього вікна? Медсестра сумовито усміхнулася. — Він не міг бачити взагалі – ваш покійний сусід був сліпий. — Але навіщо?.. Навіщо він розповідав це все мені? — Він, мабуть, хотів вас трохи підбадьорити – у нього було добре серце…
