ЧИ ВШАНУЄ ЄВРОПА ІМ’Я НАПОЛЕОНА?

«Коли московський народ вчинить революцію, то… мені бракує слів сказати вам, яке тоді пекло буде там. Москвини не лише найжорстокіші дикуни, але й найпідліші, бо не мають жодного уявлення про мораль. Європейці вшанують моє ім’я тоді, коли Московщина загарбає Європу».
Наполеон Бонапарт...

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання


Так, Наполеон був завойовником. Але він був і талановитим полководцем, чия армія взяла Москву. Він добре вивчив Росію, і саме тому його передбачення та застереження заслуговують на пильну увагу. Перша частина збулася з точністю один до одного — жовтневий переворот приніс людству море страждань, сліз, крові, смертей, розруху: громадянська, Друга світова війни, три голодомори, репресії, концтабори, колгоспне рабство. Друга була дуже близькою до реальності після травня 1945 року. Але не судилось.
З того часу багато чого змінилось, і колишні учасники антигітлерівської коаліції стали політичними та військовими опонентами. Тож сьогодні слова Наполеона, сказані два століття тому, є дуже актуальними. Бо фактично він визначив у зародку імперію зла. А 1947 року, за інформацією з нещодавно розсекречених архівів ФБР, Вінстон Черчилль просив США скинути атомну бомбу на Кремль, оскільки той незабаром стане загрозою для всього світу…
На жаль, нинішні політики рідко аналізують уроки історії, тому й далі наступають на ті самі граблі, що і їхні попередники. За це розплачуються мільйони. Ну не можна бути таким наївним і обережним, щоб не бачити, не розуміти: в Україні йде повномасштабна війна з агресором, і всяка нерішучість Європи — хмиз у її вогнище. Жоден із загарбників за всю історію України не завдав їй стільки бід, сліз, горя, розрухи, скільки царська, згодом комуністична російська імперія.
Дивує, ба навіть обурює політико–історична легковажність лідерів впливових держав, які нинішню поведінку агресора не пов’язують з його історією, ментальністю. Їхньою глобальною, можливо, й трагічною помилкою є сподівання, що Росію і Путіна можна демократизувати. Даремні зусилля. Це станеться тоді, коли Росія розпадеться або коли її очолить, що малоймовірно, сильний демократичний лідер. Шлях до цього довгий і важкий, адже й нині вона є, по суті, феодально–ординською. Як писав поет, «Умом Россию не понять»… Європа, США її не змінять, а от якщо їхня політика й далі буде такою близькозорою, Європу на свій копил Росія реально переінакшити може. Чому? Бо нею одноосібно керує хан–повелитель, зовні цілком сучасний, та за духом — ординський. Невисокий, якими є переважно всі диктатори, невиразний, та ще й колишній резидент КДБ у Німеччині. За посадою це президент (майже одностайно його втретє обирають на цей пост вірнопіддані, такі ж ординці) великої держави з потужною армією, військово–ядерним потенціалом. Тому він «бикує», хизується і погрожує.
На перший погляд, така поведінка у цивілізованому демократичному світі виглядає нонсенсом. Але не поспішайте з висновками. Цивілізованою, демократичною, правовою державою Росію назвати не повертається язик, хоч вона і є членом кількох міжнародних організацій, що впливають на світову політику. Вирішальним у ставленні світу до її нахабства є інші чинники: сировинна, військова потуга, територіальні, демографічні показники. Без них і Путін ніщо, малявка, бліда міль.
Ніяк не можна назвати цивілізованим, демократичним, моральним суспільство, яке майже одностайно підтримує лідера, його команду, армію, що підло розв’язали агресію проти сусідньої миролюбної держави, вчорашнього «молодшого брата», сіють на його землі смерть, розруху, проливають кров, добивають на полі бою поранених, викрадають людей, топчуть не лише моральні, людські принципи, а й міжнародні, міждержавні договори, зобов’язання. Невже почуваються щасливими російські матері, сини яких відбирають життя у синів українських матерів? Хіба не виглядає деградованим, хворим суспільство, де батьки, родичі вбитих заради матеріальної подачки погоджуються хоронити своїх синів і близьких, мов бомжів, аби зберегти для держави таємницю їхньої участі в підлій війні?
Що ж сталося з цим народом? Хоч як банально це звучить, але нічого. Як співають росіяни: «Каким ты был — таким остался»… Так, вони користуються благами цивілізації, досягненнями науки і техніки, освоюють космос. Але хижацький дух їх не змінився, як і прагнення реалізувати маніакальну ідею Чингісхана завоювати світ. Росія була і лишилася феодально–ординською. Має резон легендарний литовський політик Вітаутас Ландсбергіс: Росію треба поставити за межі цивілізованого світу.
Лише той, хто не хоче знати історії, не знає: Росія як держава виросла з орди. Загарбницький менталітет і війни супроводжували цю імперію аж до розпаду СРСР. Після нього її найбільший осколок — Росія — незначно змінила тактику і почала активно реанімувати колишню імперію: Чечня, Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Грузія, тепер наші Крим, Донбас. На прицілі — вся Україна, адже без її промислової, демографічної та наукової потуги, родючих земель, історії імперія не відбудеться.
Та Україна лише проміжна станція. Хижак завжди потребує свіжої крові. Він її відчув. А позаяк є народи–хижаки і народи–трудівники, то зрозуміло, яку роль відведено нам та іншим європейським державам. Тому погрозливі заяви РФ про кордони Митного союзу до Португалії, застосування тактичної ядерної зброї, різке збільшення бюджету ВПК, про два тижні на взяття Києва, про те, що «ми не зупинимось», не такі вже й голослівні. Ще більш промовистими є нахабно–демонстративні польоти і дрейфи військових повітряних та водних суден біля кордонів багатьох держав. Отже, реальні кроки до здійснення другої частини передбачення Наполеона Московія вже зробила. Дух Сталіна в особі Путіна витає в Кремлі.
Успіх їй забезпечують традиційні нахабство, підступність, зневага до міжнародних, двосторонніх договорів, до законів права і моралі. У відповідь цнотливо законослухняні, надміру прагматичні, заклопотані власним добробутом, спокоєм і правами людини країни Європи, США спромоглися на порції «китайських попереджень», «осуду», «глибокого занепокоєння», боячись навіть вимовити слова «війна», «агресія», «вторгнення». Подібні сценарії початку Другої світової війни і нинішньої російсько–української серйозно не насторожили ні Європу, ні США. Тоді з мовчазної згоди країн віддали Гітлеру Судети. Він загарбав всю Чехословаччину, згодом усю Європу. Крим, Донбас — це наші Судети. Повномасштабна війна йде вже на материковій Україні. Палає пожежа в центрі Європи. Екс–президент Польщі Лех Валенса попереджує світових лідерів: «Путін оголосив війну світові»… Це серйозна небезпека. Агресор зруйнував систему збереження миру, плює на основні положення світобудови, на ООН, інші міжнародні організації, використовує їх для своїх цілей, як то право «вето», виступи з трибуни.
Полум’я треба негайно гасити. Та замість того, щоб залити його водою, товчуть у ступі переговорів, вправляються у словесній еквілібристиці, зводячи все до порад на зразок «Порятунок потопельників — справа рук самих потопельників».
Мовляв, лише мирне, політичне рішення є виходом із ситуації, яку створили не ми. Мирний шлях має два варіанти: перемога або капітуляція, себто сепаратний мир «брестського» зразка. Останнього хоче і Росія, аби узаконити анексію Криму, терористичні «ДНР», «ЛНР». Якби ми погодились, очевидно, це схвалили б і в ЄС, ООН, щоб хоч тимчасово позбутися головного болю.
Вчинити так — означає заохотити агресора до нових дій, бо сьогоднішня ситуація в країні є наслідком млявої реакції Європи і США на події в Придністров’ї, Грузії. За цю агресію Росія так і не була покарана. Тому й напала на Україну. А якби тоді дали хижаку по зубах, він би знав, що за нову спробу йому виб’ють усі, і не ризикнув би починати нову війну.
Продовження в наступному номері.