Вони з’явилися в нашому містечку недавно. Переселенці. Жінка років сорока із сином-підлітком. Її звати Мариною, а хлопця – Гасаном. Неукраїнське ім’я пояснюється просто: батько його – пакистанець...
Вони з’явилися в нашому містечку недавно. Переселенці. Жінка років сорока із сином-підлітком. Її звати Мариною, а хлопця – Гасаном. Неукраїнське ім’я пояснюється просто: батько його – пакистанець
Олена КВІТКА
Війна не перше лихо, котрого довелося зазнати Марині. Спочатку була смерть першого чоловіка. Познайомилася з ним у Києві, як закінчувала університет. Ігор працював опером у карному розшуку. Кохання спалахнуло між ними чи не з першого погляду, тож і не-довго тягнули з одруженням – через два місяці побралися – майже одночасно з Марининим випуском. Найняли помешкання недороге, Марина роботу знайшла майже за спеціальністю, донечка Альбіна народилась, одне слово, щастя своє подружнє не знали чим і вимірювати. Але біда не спить, вона чатує на нас за кожним рогом і безжально б’є в саме серце. Одного вечора Марині зателефонував хтось із колег чоловіка й повідомив, що Ігор загинув під час затримання небезпечного злочинця… Аби якось прожити, потрібно виходити на роботу, а донечку ні на кого лишити (Альбінці три роки виповнилося, як бандитська куля забрала життя її батька). Завезла доньку на Луганщину, у свої рідні Ровеньки, до матері. Три роки тужила за Ігорем, не могла його забути. Та якось доля звела її із Саїдом. Була тоді в барі з приятелькою, а він зі своїми друзями відзначав якусь подію. Столики їхні стояли неподалік, було добре видно одне одного, на якусь мить погляди їхні зійшлися, а далі все пішло звичним руслом: запрошення до танцю, проводжання додому, обмін телефонами, побачення. Як наслідок Саїд запропонував руку і серце. Перебралася жити до нього. Забрали до Києва й Альбінку – Саїд її удочерив. Мала була чорнокоса й смаглява личком – ніби справді від батька–пакистанця. Незабаром і сина Саїдові народила – Гасана. Саїд приїхав до столиці України поступати до політехнічного. Вивчився на інженера, але в Пакистан повертатися не поспішав. Ще студентом зайнявся торгівлею, справи пішли непогано, мав рундук на Троєщинському ринку. Працювати Марині не було потреби. Та й не в правилах це дружині правовірного мусульманина. *** Марина прийшла з поліклініки бліда, у неї тремтіли руки, як роздягалася, куртка впала на підлогу. — Що? – запитав Саїд, передчуваючи біду терпкою порожнечею, що заливала його груди. – Що вони тобі сказали? — Рак, – ледве вимовила, бо гіркий клубок здушив горло. Утім, вирок лікарів для тридцятирічної Марини був не смертельний: пообіцяли життя, якщо інтенсивно лікуватиметься та клімат вологий поміняє на сухіший. — Поїдемо в Пакистан, – заспокоїв і обнадіяв дружину Саїд. – Там і клімат відповідний, і рідний мій брат – лікар. *** У Саїда був не один, а семеро братів. Вони мали свої сім’ї, але мешкали всі в одному великому будинку. Жіночою частиною, невістками й онучками, керувала Саїдова мати, огрядна шістдесятирічна жінка, котра суворо стежила за всіма канонами мусульманського родинного дому. Нову невістку свекруха незлюбила відразу. Передусім через те, що та не була мусульманкою. І хоча й іншим невісткам жилося в домі не надто привільно, але Марина закусила сповна. Почувала себе не коханою дружиною, а рабинею, бо змушена була працювати, обслуговуючи величезну сім’ю, з ранку до ночі. Скаржилася не раз на таке життя Саїдові, але чоловік нічого не міг змінити, бо, по–перше, сам був у фінансовій залежності від сім’ї, а, по–друге, такими були звичаї на його батьківщині. Ті три роки, що прожила в невістках, Марині страшно тепер згадувати – стільки зазнала фізичних і моральних принижень. Каялася, плакала по ночах, просила–молила Саїда повернутися в Україну. У якийсь період він був навіть погодився, та втрутилася свекруха й відмовила. А тут ще й Альбіну від неї забрали – завезли в інше місто, в мусульманську школу для дівчаток. Як не протестувала Марина, та марно. – Її виховають за нашими звичаями, стане справжньою мусульманкою, – заявила свекруха, а її слово було законом. *** Не в змозі витримувати наругу, Марина вирішила з цього сімейного рабства втікати. Непросто це було, адже дім огороджений високим парканом, ключ від хвіртки – під контролем у свекрухи. У місто ж Марину не випускали, хіба що під наглядом когось із домочадців. Нічого не залишалося, як чекати слушної нагоди. Одного ранку Марина підстерегла, як один із діверів, кваплячись, забув замкнути за собою хвіртку. Не гаючись, схопила малого Гасана, котрий грався на подвір’ї, й у чому була, вибігла на вулицю. Пробігла кілька кварталів й, на своє щастя, побачила мікроавтобус із табличкою «Преса», написаною латинськими літерами. У ньому був лише водій, та поки Марина намагалася ламаною англійською та на мигах пояснити йому ситуацію, підійшли і двоє тележурналістів–французів. Вислухавши жінку, вони взяли її з собою до Ісламабаду. Так наші втікачі опинилися в корпункті одного з відомих французьких телеканалів, звідки про їхню долю дізнались і в українському посольстві. Проте навіть з допомогою дипломатичної місії повернутися в Україну колишній її мешканці було нелегко, тим більше із дітьми, дозволу яким на виїзд із Пакистану їхній батько і не збирався давати. Майже два роки тривала тяганина, жили в злиднях у якомусь притулку для біженців, але Марина таки добилася виїзду для сина, а от Альбіну втратила… Коли доньку привезли на суд і запитали, чи бажає їхати з матір’ю, вона відповіла, що хоче жити в Пакистані. Чи залякали дівчинку, чи наркотиками нашпигували – Марина могла тільки здогадуватися… *** До першого класу в Ровеньках Гасан пішов у вісім років. Марина влаштувалась у рідному місті продавцем. Мешкали з матір’ю-пенсіонеркою. Часом нерви в обох самотніх жінок не витримували і вони починали лаятися. — Загубила дитину! – голосила стара. – Продала бусурманам проклятим! А у Марини і в самої серце болить, як згадає свою кровиночку. Які затуманені, неживі були в неї оченята, немов у замученої тваринки в клітці… Два роки тому мати Маринина померла й докоряти їй вже нема кому. Невдовзі після похорону в Ровеньки несподівано приїхав Саїд. — Не бійся, – сказав наляканій Марині. – Гасана забирати не буду, за нашими законами до повноліття син мусить жити з матір’ю. Тож тільки побачити його хочу… Не пустила за поріг, прогнала. — Все одно приїде до мене, як виросте! – мовив на прощання розгніваний колишній чоловік. – І тобі його не втримати. Бо я маю все, а ти жебрачка!
