«БАЧУ В ХЛОПЦЯХ-ПАТРІОТАХ СВОГО СИНА…»

Цю мужню жінку — Людмилу Коломієць, нашу землячку, уродженку села Ставище Камінь-Каширського району, яка донедавна жила і працювала в Криму, утверджуючи там українство, ви, напевне ж, пам’ятаєте. Доля підготувала їй багато важких випробувань. Вистояти допомогла любов до Батьківщини, до учнів, яким віддає серце

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

Після публікацій про Людмилу Коломієць до редакції надходило чимало телефонних дзвінків, листів зі словами підтримки, співчуття. Втрата єдиного сина, безрезультатні намагання добитися, щоб «крутий» лихач, який спричинив аварію, був покараний, потім — утиски окупаційного режиму, життя під «російським чоботом»… Болючі рани материнської душі ятрило те, що виїзд із Севастополя осиротить рідну могилу. Боялася, бо на надгробку — напис українською мовою. Чи не єдиний такий пам’ятник на всьому кладовищі. А довкола — оскаженіла російська агресія, яка плюндрує й нищить усе українське.
«Як вона там, моя дорога Людмила? Одна з моїх найперших учениць у початковій школі села Ставище. Серед 25 дітей, яких я тоді вчила, троє було із сім’ї Володимира і Ганни Нагурніків — Люда, Іван та Анатолій, усі — відмінники. Без Людмили не обходилися вечори відпочинку, шкільні свята, вона все встигала. Залюблена в рідне слово, в історію, вибрала професію вчителя. І де б вона не була, будучи дружиною військового, ніколи не забувала своєї малої батьківщини. Життя раз за разом завдавало їй жорстоких ударів: трагічна смерть сестрички, брата, втрата батьків і найстрашніше — загибель сина. «Це був контрольний постріл — просто в серце», — сказала мені Людмила в телефонній розмові.
А згодом загроза нависла і над її дітищем — українським класом в гімназії, де працювала завучем. Скільки довелося Людмилі пооббивати порогів у Севастополі, щоб гімназія № 5 носила ім’я Лесі Українки. З якою радістю і гордістю розповідала, що ціле крило цього навчального закладу буде україномовним. І ось нове випробування — російська окупація. Тримайтеся, рідні Людмила і Петро Коломійці», — написала до редакції вчителька–пенсіонерка Надія Іванівна Кисляк, відгукнувшись на публікацію про свою колишню ученицю.
Ми всі гордилися нашою землячкою, коли у засобах масової інформації з’явилося її фото в оточенні випускників класу з українською мовою навчання Севастопольської гімназії. І вчителі, й учні на знак протесту проти окупації Криму Росією на свято останнього дзвоника одягнули вишиванки. Але водночас ми розуміли, що такий вияв патріотизму може дорого обійтися, тож тривожилися і за Людмилу Володимирівну, і за її вихованців. Тим більше, що тривалий час із севастополя не надходило жодних звісток.
І ось на Різдво нарешті отримали листа від подружжя Коломійців. «Після красивого прощання із Севастопольською гімназією № 5 імені Лесі Українки, коли вишиванка стала символом Гідності й Супротиву, місяць ми, наші учні та їхні батьки давали пояснення у різних інстанціях «нової влади». Було зрозуміло, що майбутнього у такому Криму в нас немає. Тож ми з чоловіком переїхали до Одеси, зняли квартиру, знайшли роботу. Сина за першої нагоди провідували… Правда, зараз перекрили дороги, доїзд до Севастополя ускладнили.
Я тепер працюю у Військово–морському ліцеї, який евакуювався з Криму. Хлопці тут навчаються з усієї України. Працюю серед однодумців, усі дивимося в один бік. Багато ліцеїстів нагадують мені мого сина, я ніби спілкуюся з ним через своїх учнів. Люблю їх усім серцем, стараюся дати своє тепло. Є чимало сиріт серед них. Дуже пишаюся своїми вихованцями, бо всі вони — патріоти», — написала Людмила Володимирівна.
Згадала вона теплим словом і про юнаків із Волині, які навчаються у Військово–морському ліцеї і разом із цим закладом переїхали із Севастополя до Одеси. Зробили такий крок свідомо, бо хочуть служити Україні, вірять, що вона буде сильною державою з потужним флотом.
«Хлопці з Волині зарекомендували себе щонайкраще. Це мені дуже гріє душу. Вони — майбутня еліта української армії і флоту. Ми, педагоги, вдячні батькам, які не побоялися довірити в такий важкий час своїх дітей колективу ліцею. Думаю, рідним, знайомим Василя Борисюка і В’ячеслава Денейчука буде приємно побачити їх на знімку», — підписала надіслану світлину пані Людмила.

На фото: Людмила Коломієць з ліцеїстами, поряд (по обидва боки) волиняни Василь Борисюк та В’ячеслав Денейчук.