«НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ ЛЮДИ ПОВТІКАЛИ І ЗАЛИШИЛИ ДОМАШНІХ ТВАРИН НА ПРИВ’ЯЗІ…»

Волонтера Вікторію Шинкаренко (на фото) знають солдати не лише із Рівненщини, а й з усієї країни. Попри те, що війна в Україні вже майже рік і високопосадовці заявляють, що українська армія забезпечена, роботи пані Шинкаренко вистачає. Майже увесь свій час вона на волонтерському складі «ДАРу» («Допомога армії–Рівне») або на сході країни

Левко ЗАБРІДНИЙ


— Вікторіє, в зону військових дій ви їздили чимало разів. Як настрій у вояків? Він змінився за останні місяці війни?
— Наші військові тримаються тільки завдяки позитивному настрою. Шукають щось веселе, жартують. Якщо буде настрій сумний, такого військового духу, який є наразі, не буде. У них у кожному бліндажі, кожній палатці живе тварина. В одному з них — гусак. Прибився до наших вояків, разом із ними ховається від обстрілів.
У грудні я об’їздила зону АТО від Волновахи до Станиці Луганської… Практично була всюди. Ми розвозили реанімобілі, військову техніку. За три тижні завезли понад 10 авто. Що там? Війна. Дивно після таких поїздок повертатися в місто, коли тут працюють різні розважальні заклади. Я лише можу уявити, як військовим, які в зоні АТО по чотири місяці, приїздити додому. Перемир’я, яке оголосили, насправді не було. Щодня гинуть люди. Я розумію, що під час війни постійно занижують кількість загиблих, але ж не настільки, як це роблять зараз у нас. Там щоденні обстріли, поранення, смерті. Страшно дивитися на тамтешні села. Ми проїздили через такі, що вже повністю зрівняні із землею. На ціле село може стояти лише один будинок. І той зруйнований наполовину. А найстрашніше, коли люди повтікали і залишили домашніх тварин. Собак багато, які помирають на прив’язі, але до них вже і не підійдеш, аби відв’язати — агресивні.
— Коли їхали, боялися за своє життя?
— Небезпечні моменти були, але у той час цього якось не усвідомлюєш. Ми потрапляли під обстріли. Наприклад, були у Станиці Луганській, проїхали на крайній блокпост. Там щогодини йдуть обстріли, уся земля випалена. Коли ми заїхали, нам сказали, що тут небезпечно, дивувалися, чому ми взагалі туди приїхали. Говорили, що 20 хвилин тому були обстріли, а тому у нас є 40 хвилин, аби повернутися. Бо там кожну годину стріляють. На блокпості стоїть дві людини. Всі інші сидять в окопах.
— Ви бачили, яке оснащення наших вояків на власні очі. Держава нарешті почала їх забезпечувати всім потрібним?
— Зараз у бійців краще забезпечення. Весною та влітку ще були проблеми з харчами, водою, коли навіть брудної води, аби кинути туди таблетку знезараження, не було. Нам телефонували і казали, що сьогодні у нас закінчився останній мішок картоплі, привезіть, будь ласка, хоч щось. Нині бійці не голодують — це точно. Лише ми маємо чотири великі склади у зоні АТО, в кожному з яких є по 40 тонн продуктів. Ми завезли їх, боячись, що зима буде суворою і виникатиме проблема з доставкою продовольства. На сухпайках, які видає держава, прожити довгий час не вдасться. Але настільки розрісся волонтерський рух, збір продуктів, що нині з харчами проблем немає. У тих місцях, де я була, сухпайки стоять великими блоками. Час від часу з них лише тушонки дістають.
Зимовим одягом завдяки волонтерам військові більш–менш забезпечені. Ті бушлати, які виділило Міністерство оборони, неморозостійкі. Солдати їх не носять. Форма, видана солдатам на полігоні, розлазилася ще під час навчання. За два тижні її вже не було. Окрім того, вона горить і плавиться. Ми закуповуємо британську форму. Не знаю, скільки в ній британців перед цим ходило, але вона як нова.
— Чи є солдатам чим воювати?
— Є, але проблема в іншому. Перші місяці війни наших військових лише обстрілювали з «Градів» за 15 — 20 кілометрів. Хлопці казали: «Ми не їхали на таку війну, ми хочемо воювати, а не думати, попаде у тебе снаряд чи ні, і мати 10 секунд, аби заховатися від нього у бліндаж». Але команди стріляти не було. Наша розвідка давала координати ворожих позицій, солдати просили діяти, але завжди їм відповідали: «Спостерігайте і чекайте». Зараз таке вже рідкість, практично ніде немає. Я була у 72–й бригаді, що біля Волновахи. Там командир із тих, які бережуть своїх бійців. Він каже: бачите небезпеку, дійте у відповідь, а тоді вже мені доповідайте.
— Можливо, все ж рано чи пізно держава почне забезпечувати свою армію без допомоги волонтерів...
— Це — фантастика.
— Ваша волонтерська група працює вже понад сім місяців. Не рахували, скількох бійців за цей час нагодували, одягли...
— Нереально багато. Мабуть, не залишилося такої бригади в зоні АТО, якій би ми не надавали допомогу. За ці місяці нам вдалося зібрати близько двох мільйонів гривень. Ми закупили чимало форми для бійців, один безпілотник, ще два замовили на виготовлення тут, придбали автомобіль. Квасили капусту, наразі кашу з м’ясом закручуємо, корейську моркву, борщові заправки робимо, зігрівайки виготовляємо, шиємо маскхалати, спальники, ремонтували БТРи. Цілий виробничий цех маємо. Зараз у нас на складі багато зимового одягу. Щодня близько 50 людей на складі на вулиці Князя Володимира щось роблять. Тож часу на відпочинок просто не залишається. Також до нас вийшли на зв’язок чотири дитячі будинки із зони АТО. Ми для них передали одяг, продукти. Можемо собі це дозволити. Люди позносили чимало дитячих речей. Намагаємося не залишати сім’ї, де є маленькі діти і загинули батьки.
— До волонтерів є певна недовіра, говорять, що не усі кошти та речі, які вони отримують, використовують за призначенням.
— Ми звітуємося за усі кошти, які нам надходять. У будь–який момент ми можемо показати звітність. Волонтери нашої групи точно не можуть щось привласнювати. Коли інкасуються скриньки з грішми, до прикладу, група осіб складає протокол, все фіксуємо та записуємо. Останні кілька місяців ми навіть в борг більше беремо. Купуємо якусь дорогу річ для військових, а далі вже, коли надходять кошти, розраховуємося. Наприклад, закупити військову форму можна лише раз на місяць. Тому коли ми знаємо, що надійде форма з-за кордону, позичаємо потрібну суму, часто у депутатів. А потім віддаємо.
— Пані Вікторіє, поясніть, що рухає вами стільки місяців бути волонтером, проводити на складі цілі дні? У вас воює хтось із рідних?
— Якби був хтось із рідних, я б подавала патрони на передовій, напевне. Волонтерство займає 21 годину на добу. Якби мене 9 місяців тому запитали, що стимулює людей стільки часу волонтерити, я б не змогла відповісти. На початку війни мені хотілося допомогти разово, виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, аби спати спокійно, знаючи, що допомогла багатьом. Але потім почало телефонувати все більше і більше людей. Коли тобі кажуть, що того взяли в полон, той поранений, ті в облозі, спокійно жити вже не можеш, розумієш, що дороги назад немає — тільки до перемоги.