Одного дня в кабінеті пролунав телефонний дзвінок.
— Дзвоню за дорученням вашої знайомої пані Ніни, — почула жіночий голос...
Одного дня в кабінеті пролунав телефонний дзвінок. — Дзвоню за дорученням вашої знайомої пані Ніни, — почула жіночий голос. У подальшій розмові з’ясувалося, що ця моя знайома після інсульту потрапила до лікарні. Вже й виписуватися настав час, а їй нема куди йти...
Катерина ЗУБЧУК
І ось я з пані Ніною розмовляю по телефону, домовляюся про зустріч. Зустріч наша відбулася вже не в лікарняній палаті, а в жіночому монастирі Святителя Василія Великого, що поряд зі Свято-Троїцьким собором у Луцьку. Настоятелька цього монастиря ігуменя Анастасія благословила мене відвідати хвору. Якщо я скажу, що в пані Ніни є двоє дорослих синів, то в багатьох відразу виникне запитання: мовляв, як так — чому жінка, яка виростила двох дітей, не має де голову прихилити? І в мене було б таке запитання, якби не знала, як складалося життя пані Ніни. Виявляється, і таке буває. Спочатку ми познайомилися заочно. На адресу сторінки «Любить! Не любить» час від часу, починаючи з 2000 року, надходили листи за підписом Віри Жаль. Це була, може, й не висока поезія, але щира сповідь про прожите і пережите, про почуття і взаємини Чоловіка та Жінки. І деякі з віршів з’являлися в газеті. А якось Віра Жаль прийшла до редакції, щоб особисто зустрітися з ведучою рубрики. Тоді я й довідалась, хто справді за псевдонімом. Це була пані Ніна (з етичних міркувань прізвища її не називаю). Наші зустрічі повторювалися. І з часом я вже знала, що вона жила в селі неподалік Луцька, догляділа до смерті матір, похоронила її. А як взялася батьківську хату переоформляти на себе, то залізла в борги. Гроші позичила, та обставини склалися так, що хату не переоформила. Позичальник, зі слів пані Ніни, поставив вимогу: або гроші, або договір купівлі-продажу. Закінчилося другим варіантом. Так пані Ніна опинилася буквально на вулиці. Жила де доведеться: то будинок-дачу комусь у селі стерегла, то хворих доглядала, щоб мати куток. Останнім часом, пішовши з сім’ї, без даху над головою залишився і старший син. А молодший не міг дати їм прихисток? Виявляється, що ні, бо наймає з дружиною невеличку квартиру, де їм утрьох (є ще донька) і самим тісно. Пані Ніну можна було часто побачити перед входом до Свято-Троїцького собору в Луцьку. Вона стояла з іконкою і тихенько молилася — хтось милосердний і копійку подавав. А того січневого дня, коли сталася біда, була в монастирській церкві, де її знали і настоятелька, і сестри. Вийшовши на подвір’я храму, пані Ніна відчула, що їй погано. Якісь люди викликали «швидку допомогу». Про це я й довідалася від жінки вже у монастирській келії, куди її з лікарні забрали сестри. Прийшовши сюди, потрапила у затишну кімнату, де на чистій постелі лежала нерухомо пані Ніна. Сріблясте волосся обрамлювало її обличчя, ніби ореол. Очі сяяли особливою добротою. — Бачите, я вже як у раю, — сказала жінка. Вона розповідала про той день, коли стався інсульт, про те, як опинилася в монастирі, як за нею, безпомічною, дбайливо доглядають сестри. Ніби передчуваючи, що можу спитати про синів, жінка випереджає мене і каже: — Молодший син до мене щодня в лікарню приходив. І тут з благословення настоятельки монастиря відвідує. Буває і старший, який зараз живе по людях... І після цих слів уже язик не повертався кинути якийсь докір на адресу синів. Залишалося подивуватися, звідки в серці цієї жінки стільки доброти і всепрощення. Я чула від неї слова подяки Богові за те, що подарував їй на життєвій дорозі зустрічі з багатьма добрими людьми. Я попрощалася з пані Ніною. Покинула приміщення монастиря, а мене ще довго не відпускала згадка про легенду. Пригадуєте, у вдови був син-одинак. Виріс, одружився з дівчиною-красунею. Мати не знала, як догодити невістці, але та чомусь не злюбила свекруху. І якось наказала чоловікові вбити матір і принести їй її серце. Ніс син те серце, спіткнувся, впав. І тоді почув слова: «Тобі боляче, синку?». Воістино, ні з чим незрівнянна материнська любов.
