Минулого тижня українці вкотре після бурхливих 1990-х пересвідчилися у правдивості скептичної фрази: «Найкращий банк – це банка в домашньому сховку», бо не встигали відстежувати карколомні стрибки долара, а за ним і підвищення цін на товари та пальне...
Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»
Минулого тижня українці вкотре після бурхливих 1990-х пересвідчилися у правдивості скептичної фрази: «Найкращий банк – це банка в домашньому сховку», бо не встигали відстежувати карколомні стрибки долара, а за ним і підвищення цін на товари та пальне
У супермаркетах і маленьких магазинчиках люди хапали цукор, гречку, рис, макаронні вироби, олію. До прилавків із рибою мало хто підходив, бо вартість морепродуктів на цінниках уже зазначають не за кілограм, а за 100 грамів – напевне, щоб не лякати покупців. Про наше стрімке падіння у валютну яму минулого тижня написав відомий російський політик Борис Нємцов, якого називали великим другом України: «Через руйнування гривні в Україні почалася продовольча паніка. Українці змітають усе з полиць магазинів, очікуючи, що гривня буде падати і далі». Хоча, за офіційними даними, інфляція сягнула 28,5 відсотка, справжній її рівень, за словами професора Стіва Ганке з американського університету Джонса Гопкінса, — 272 відсотки! На обвал гривні болісно відреагував малий і середній бізнес. На українських речових ринках кілька днів чимало торгових яток не працювали. Це симптом серйозної хвороби нашої економіки: робочі місця скорочуються, зростає безробіття, а відтак можна прогнозувати зменшення надходжень податків до бюджету. Більше того, тотально зубожіле населення вже не зможе так активно підтримувати армію, як до цього часу… Щоправда, оптимісти бадьоро віджартовувалися: «Нам не вперше переживати кризу і продуктову лихоманку. Переживемо й нині». Напевне, так і буде. Але боляче усвідомлювати, що держава знову відкотилася назад на більш як два десятиліття, а всі ті зусилля, яких доклали українці, аби вирватися зі злиднів та корупції, були марними. Експерти валютного ринку називають гроші кров’ю економіки. Знекровлена падінням у валютну безодню, вона навряд чи зможе швидко відновитися. Та й міжнародні інвестори не ризикнуть стати донорами в таких умовах, коли доларовий курс робить карколомні стрибки. І хай би як суворо не вимагали Президент чи прем’єр-міністр від голови Нацбанку повернутися до курсу 21,7 гривні за долар, знавці стверджують: цього вже ніколи не буде. На фоні цих негараздів дедалі частіше спадає на думку: невже з України хочуть зробити таку собі територію, де люди готові будуть продавати свою працю за безцінь, аби тільки отримати мізерні копійки для існування? Бо бідного легше купити, спокусити солодкими обіцянками, задобрити куснем хліба, щоб лишень не замислювався над традиційними запитаннями, хто винен і що робити. На них устиг відповісти російський опозиціонер Борис Нємцов, з яким нині прощаємося: «Звісно, війна дуже впливає на економіку, й українські політики все на неї списують. Але річ не тільки у війні, а й в тому, що українська влада не здійснює дуже важливі для країни реформи… Ніхто не хоче взяти на себе надзвичайно тяжку відповідальність за долю країни. Ніхто не хоче бути камікадзе. І Порошенко, і Яценюк думають про свої рейтинги, а не про те, як витягнути країну з економічної кризи. Обидва вони мають визначити, що для них важливіше – власна політична кар’єра чи доля України. Поки не знайдеться український Гайдар (один із ідеологів ринкових реформ початку 90-х у Росії, які назвали шоковою терапією), країна балансуватиме між життям та смертю. На радість Путіну».
