Щоразу, коли над містом опускалися вечірні сутінки, лучанин Андрій Закревський виходив на прогулянку. Проживав він на вулиці Огієнка. Цього вечора сів на маршрутне таксі й поїхав до літнього бару, що поряд з ринком “Ювілейний”. Біля бару зустрів двох знайомих дівчат...
ПОТЕРПІЛИЙ ПРИГОЩАЄ ГРАБІЖНИКА Щоразу, коли над містом опускалися вечірні сутінки, лучанин Андрій Закревський виходив на прогулянку. Проживав він на вулиці Огієнка. Цього вечора сів на маршрутне таксі й поїхав до літнього бару, що поряд з ринком “Ювілейний”. Біля бару зустрів двох знайомих дівчат. —Ходімо вип’ємо пива,— запропонував. Дівчата не відмовились. У барі пили не тільки пиво, але й горілку та каву. Коли у голові загули джмелі, вийшли на свіже повітря. Постояли трішки, погомоніли. —А тепер ви куди помандруєте?— запитав Андрій. —Додому, звичайно... —Я ж, напевне, ще погуляю, свіжим повітрям подихаю,— сказав хлопець. Дівчата розтанули в нічному мороці. Закревський постояв ще трішки, потім купив у кіоску пляшку пива “Веселий монах” й, посмоктуючи з горличка, також рушив вулицею. Неподалік бібліотеки на проспекті Молоді помітив середнього віку чоловіка. Той стояв, похитуючись. Із задньої кишені в нього визирав закордонний радіотелефон. Андрій тихо підкрався ззаду, блискавично висмикнув радіотелефон й кинувся навтікача. Незнайомець, досить повний чоловік, побіг за ним, але той вже зник за найближчими будинками. Закревський оббіг навколо житлових будинків і знову вийшов до бібліотеки. Незнайомець стояв на тому ж місці, де в нього вихопили радіотелефон, певне, когось чекав. Помітивши Андрія, запитав: —Ти не бачив поблизу молодого хлопця, приблизно твого зросту. Щойно він вихопив у мене з кишені радіотелефон і втік. Може розшукаєш його? Він далеко не пішов. За це я тобі дам десять доларів. —Я знаю багатьох хлопців з цієї вулиці,— похвалився Андрій, задоволений тим, що чоловік у напівтемряві його не впізнав. — Зараз пошукаю. Ви де будете? —Я зачекаю десь тут поблизу з годину... Андрій знову побіг за житлові будинки, постояв там хвилин п’ятнадцять, викурив цигарку й вийшов, несучи в руках радіотелефон. —Невже розшукав злодія?— здивовано вигукнув. —Як бачите,— простяг Андрій радіотелефон. —Ну й молодець же ти!— похвалив його потерпілий. — Як тебе звати? —Андрій. —А я — Ростислав. Ходімо через дорогу, там є банкомат. Я візьму гроші, бо ті, що мав при собі, уже витратив. Коли Ростислав брав гроші, до нього підійшла знайома жінка, років під сорок. —Тетяно! Ти звідки тут взялася?— запитав він. —Побачила тебе, то й вирішила потурбувати. Ростислав пішов у магазин, купив там горілки, ковбаси, хліба, три пляшки пива. —Де перехилимо по чарці?— запитав. — Може, підемо в “дитяче містечко”, там і посидимо...
СІМНАДЦЯТИРІЧНИЙ ГВАЛТІВНИК На території “дитячого містечка” Ростислав, Андрій та Тетяна примостилися на великому камені біля гойдалок. Швидко розпили горілку та пиво, закусили. —Мені вже час додому,— важко підвівся Ростислав. Навіть не попрощався, пішов вулицею й зник у темряві. Жінка закрокувала в бік проспекту Відродження. Закревський кілька хвилин мовчки дивився їй услід, потім витяг з кишені цигарку, вткнув її в зуби й побіг за нею. Коли догнав, запитав: —Сірники маєш? Дай припалити цигарку. —Але ж у тебе є запальничка,— здивовано подивилась на нього жінка, проте простягла сірники. —Сідай на лавочці, покуримо,— запропонував Андрій. Коли викурили по цигарці, жінка піднялася й пішла проспектом Молоді. За нею поплівся й Андрій. Біля арки несподівано почав її обнімати за талію. Грубо й брудно. —Ти що собі дозволяєш?— відштовхнула його. — Скільки тобі років? —Незабаром вісімнадцять... —Я вдвічі старша! А ти проти мене шмаркач. —Яка різниця?— він знову вчепився у неї, як кліщ. Жінка почала вириватись, подерла нігтями йому праву руку. —То ти так?— Андрій брудно вилаявся і вдарив її кулаком спочатку в лице, а потім у лоб. Жінка заточилась, вдарилась головою в арку й простяглась на асфальті непритомна. Закревський перелякався. Озирнувся навколо, наче вовк. Ніде нікого не було. Лише кілька запізнілих автомобілів прошмигнуло неподалік. Проте кожної хвилини могли з’явитися якісь перехожі чи міліція. Десь треба було жінку сховати. Поряд було приміщення для збору сміття. Він потягнув її туди. Поклав на якесь брудне шмаття та папір. Тетяна до свідомості не приходила. Вирішив її згвалтувати. Коли почав гвалтувати, жінка прийшла до тями, почала лаятися й вириватись, кликала на допомогу. Аби не кричала, затулив їй рота рукою. Коли Закревський піднявся, жінка не рухалася, але була жива, бо бачив, що дихає. “Але ж вона вранці повідомить у міліцію і про бійку, і про згвалтування,— спалахнуло у мозку бандита. — Тільки мертва вона мовчатиме...”. ОБМИВАВ КРОВ МІНЕРАЛЬНОЮ ВОДОЮ Андрій озирнувся навколо, шукаючи цеглину чи замашну палицю. Помітив на підлозі купу битого скла. Вибрав гострий уламок, взяв його в руку, немов ножа, й протягнув ним по тілі від грудей до живота. Кров хлюпнула з рани. Різонув ще з десяток разів по обличчю, руках, стегнах. Не знав, чи жива жінка чи ні, але, щоб познущатися, витяг з кишені запальничку й випалив частину волосся. Тетяна не реагувала. Проте бандиту таки здалося, що вона жива. Отруєний хмелем мозок ні мислити, ні реально сприймати нічого не міг. Алкоголь, мов диявол із засідки, підштовхнув до злочинних дій. Закревський знову вхопив уламок скла й почав колоти та різати нерухоме тіло. Згодом судово-медична експертиза нарахувала близько півсотні ран. Врешті-решт, пожбурив закривавлене скло вбік й вийшов з приміщення. Руки були червоні. Купив у кіоску пляшку мінеральної води “Трускавецька” й почав змивати кров. На таксі приїхав додому близько п’ятої години ранку. Власним ключем тихо відімкнув двері. Мати й сестра спали. Помітив, що закривавлені рукави його футболки та плями на спортивних штанах. Похапцем виправ усе й ліг спати... Труп жінки знайшли, коли вже розвиднілося. На місце вбивства прибули працівники прокуратури та міліції. Оглянули пошматоване голе тіло. Кому воно належить, не так просто було встановити. А це було необхідно, бо не знаючи, хто потерпілий, важко було б розшукати і вбивцю. Правда, крім крові перед входом та в самому приміщенні, виявили на дверях також відбитки пальців. Незабаром було встановлено, що замордовано тридцятивосьмирічну лучанку, робітницю фірми “Крук” Тетяну Кир’янову. Працівники міліції почали активно шукати сліди вбивці. Здавалося, свідків злочину не було й ніч усе сховала. Та вони виявилися, зокрема, двоє водіїв, котрі детально описали портрет молодого хлопця, та чоловік, у якого той вирвав радіотелефон. Андрія Закревського затримали через десять днів. Під тиском неспростовних доказів, вбивця в усьому признався, детально розповів, як тієї трагічної ночі розгорталися події. Виявилося, що він ще й грабіжник. Часто виходив на вечірні прогулянки, вештався містом, аби перестріти одиноких перехожих і пограбувати. Зокрема, він силою забрав гаманці з грошима у лучан на вулицях Винниченка, Градний Узвіз, проспектах Волі та Відродження. Отож, незважаючи на молодий вік, лава підсудних його чекала давно. І він на неї сів. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області засудила Андрія Закревського на тринадцять років позбавлення волі. Верховний суд України вирок залишив без змін, хоча в касаційній скарзі засуджений стверджував, що нікого не вбивав і не гвалтував, а взяти на себе вину його змусили працівники міліції. Не написав лише, що під час допиту він відверто заявив: коли вбивав незнайому жінку, отримував задоволення від її мук. Садист — він і є садист, скільки б років йому не було... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
