ЛИЦАРСТВО ДУХУ І ДРАМА ЖИТТЯ ТЕАТРАЛЬНОГО ПОДРУЖЖЯ ПЕВНИХ

Загальновідома фраза Костянтина Станіславського «Театр розпочинається з вішака» жодним чином не може мати стосунку до дітища Миколи Певного. Хоча б тому, що цей перший на Волині український театр не мав свого приміщення, а отже – й вішаків. Розпочався він як живий мистецький організм із великої мрії двох людей, а вистоював у нелегких умовах чужоземного оточення завдяки одержимому прагненню оберігати за цих складних реалій не лише рідну мову і культуру, але й незнищенний український дух. З жовтня до червня, під проливними дощами і рясними снігопадами, вантажені театральними реквізитами фурманки долали бездоріжжя до містечок і сіл великої Волині, до глядачів, які часто не мали і гроша, щоб віддячити їм за жертовну мистецьку працю

Надія ГУМЕНЮК


Вони зустрілися в Ужгороді – молоді, красиві і талановиті. Обоє потрапили сюди після крутих поворотів долі. Ніна була учасницею Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця, створеної ним же та Кирилом Стеценком за часів Директорії. Капела з величезним успіхом концертувала у країнах Західної Європи. Ніна, вінничанка з роду Машкевичів, співачка з неповторним мецо–сопрано, яка мала блискучу освіту і володіла кількома мовами, стала під час цієї подорожі справжньою зіркою. Після падіння Української Народної Республіки Кошиць відмовився повертатися до вже радянської України. Таке ж рішення прийняла і капела, більша частина якої залишилася за кордоном, в Ужгороді (за Сен–Жерменською угодою він тоді відійшов до Чехословаччини).
Микола – полтавець, рід якого походив від січового козака Певного. Батько його, Герасим Певний, був редактором «Полтавських губернських відомостей», власником друкарні, дядько Петро, інженер і архітектор за фахом, – відомим меценатом, який подарував землю під встановлення 1903 року пам’ятника Іванові Котляревському, у його ж майстерні відливали горельєф поета і споруджували гранітний постамент для пам’ятника. Всі четверо синів Герасима Певного стали відомими українськими діячами. Микола після закінчення торгової школи в Єлисаветграді навчався у Варшавській політехніці, звідти його забрали на фронт (розпочалася Перша світова війна). Був поранений. Одужавши, вирішив реалізувати давню мрію – вступив на драматичні курси Райгофа у Петербурзі. Звідти потрапив до Московського художнього театру, але зразу ж переїхав до Києва, у Державний європейський український театр. Далі – армія УНР, а після її поразки – табір для інтернованих, з якого його, по суті, визволив Микола Садовський. Знаменитий режисер якраз шукав фахових акторів для українського театру в Ужгороді (1921 року Фонд президента Чехословаччини виділив на його створення 250 тисяч корун, а громада міста запросила Садовського директором). Розшукавши Миколу Певного, Садовський зробив усе, аби той потрапив на його сцену.
Ніна і Микола грали у театрі. Там, як цвіт сакури в ужгородському саду, спалахнуло їхнє високе і вірне кохання. З самого початку талановите подружжя не прагнуло звити собі затишне сімейне гніздо – воно об’єднало зусилля, щоб служити українській ідеї. Згодом Певні вирушили до Польщі – спочатку до Варшави, де брат Миколи Петро видавав часопис «Українська нива», а потім до Луцька, куди переїхала і редакція.
Луцьк, що після підписання Ризького мирного договору опинився у складі Другої Речі Посполитої, переживав у двадцятих роках бурхливі зміни. З маленького повітового міста на західній окраїні Російської імперії він перетворився у столицю воєводства на «східних кресах» Польщі: у ньому зросла кількість населення, було збудовано низку закладів та установ, банків, фірм, кінотеатрів, музей, музичну школу, з’явилося залізничне сполучення зі Львовом, виникло багато інших новинок, характерних для міст воєводського рівня. Разом із тим русифікацію змінила полонізація, національні інтереси українців захищали тільки громадські організації, значну роль в яких відігравали колишні діячі УНР, котрі знайшли осідок у Луцьку. Наприкінці 1928 року, під час святкування десятиріччя луцької «Просвіти», було показано виставу «Гетьман Дорошенко» за п’єсою Людмили Старицької–Черняхівської у постановці Миколи Певного. Так розпочалася робота Певних у драматичному гуртку. Але артистам такого рівня тісно було в аматорських рамках. Тож вони трансформували гурток у театр, який став опорою української культури на Волині.
Це був класичний музично–драматичний театр – з оркестром, хореографічною групою і навіть хором. Він розпочинав новий сезон 1 жовтня в Луцьку, зазвичай у приміщенні «Рідної хати», а тоді аж до літа мандрував великою Волинню. Під проливним дощем і в снігопади, крізь сіру волинську мокву і через білі замети ескорт із десятка фурманок прокладав шляхи до Рівного, Острога, Млинова, Здолбунова, Дубна, Почаєва, Кременця, Ковеля, Любомля і багатьох інших містечок та сіл. На одних фурманках всідалися самі артисти, на інші вантажили скрині з театральними реквізитами, прикриті брезентом, на окремій повозці вмощували, наче поважну пані, фісгармонію, яку оберігали як зіницю ока – вона мала близьке до органа звучання і дуже подобалася глядачам. Ставили українську класику – вистави за творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Старицького, Івана Карпенка–Карого, Миколи Гоголя, Івана Котляревського, а також твори зарубіжних авторів, зокрема Карла Гольдоні та Мольєра. Мали у своєму репертуарі, що налічував понад тридцять вистав, навіть оперу Миколи Аркаса «Катерина» за твором Тараса Шевченка. Грати доводилося у гмінах, школах, корчмах, млинах, клунях, де в декорації іноді «вписувалися» господарські коні та вівці.
У селах часто доводилося виступати «за так» – бідні українські селяни не мали грошей. Та й у містах поповнити театральну касу не вельми вдавалося – квиток на вистави коштував від 50 грошів до 1 злотого 50 грошів. І це тоді, коли вхід на вистави польського театру, якому було передано чудово реконструйоване приміщення у Луцьку (нині – обласний театр ляльок), коштував 5 злотих 50 грошів. До того ж міський театр імені Юліуша Словацького мав велику фінансову підтримку від держави, зокрема від міністерства віросповідань і освіти. А театр Певного підтримувало (наскільки це вдавалося у тих умовах) Волинське українське театральне товариство. Тож більше доводилося покладатися на себе, підробляли концертами. Без перебільшення можна стверджувати: те, що робив на Волині колектив Миколи Певного, було не просто творчістю, це був неймовірної сили патріотичний поклик, справжній громадянський подвиг. Окрім вистав, певнівці організовували свята на пошанування українських геніїв, влаштовували урочисті академії, патріотичні вечори.
У жовтні 1939–го театр мав розпочати свій ювілейний, десятий, сезон. Не судилося. «Золотий» вересень перекреслив усі плани. Радянська влада заборонила театр Миколи Певного як націоналістичний. Самого режисера арештували і невдовзі розстріляли. Ніну схопили у Києві і відправили у невідомому напрямку. На початку дев’яностих років з’явилася публікація про те, що її начебто відправили до Казахстану, де вона довгий час грала у російському (?!) театрі.
1996 року я писала про жінку, яка відбувала покарання у Ханти–Мансійському окрузі. Від неї й почула, що актриса Ніна Певна разом з нею перебувала у селищі Перегрьобноє, де вони працювали на рибній дільниці. Отже, відділ дезінформації КДБ запустив «качку», як і у випадку з сенаторкою Оленою Левчанівською – пані Олену розстріляли 1939–го під Києвом разом з іншими патріотичними західноукраїнськими діячами, а написали про поселення її в Казахстані, ця інформація втрапила навіть до еміграційної «Енциклопедії українознавства».
Ніні Певній дали всього годину на те, щоб зібратися. Вона встигла прихопити із собою два фотоальбоми, кілька сценічних костюмів (у них потім і працювала на каторжних роботах), нитки для в’язання і лекала–викройки, які зберігала ще з часів навчання на Бестужівських курсах в Одесі. Її заштовхнули у «воронок» і відвезли на вокзал. У вщерть переповненому товарняку дісталася аж до Омська, звідти – до Колосовського району. А за рік разом із великою групою репресованих жінок із Західної України доправили у трюмі далі на північ, аж до пристані Перегрьобноє. Там вона і працювала на рибній дільниці. Після виснажливої праці шила (пригодились викройки) модні сукні для таких же, як сама, невільниць, співала їм українських пісень, читала монологи з вистав. Прожила у тісній чвертці дерев’яного барака аж сорок років. Майже осліпла, самотня, всіма забута, померла у вересні 1982 року. Коли її запитали, чому вона після відбуття терміну покарання не полишила цей суворий край, відповіла приблизно так же, як свого часу соловецький в’язень гетьман Петро Калнишевський: якщо вся країна – тюрма, то який сенс змінювати тюрму меншу на більшу.
До останнього подиху Ніна Певна ловила звістки про Волинський театр, просила знайомих передати хоча б якісь афіші. Адже частина трупи Миколи Певного влилася у новостворений Волинський обласний музично–драматичний театр, у ньому ще до шістдесятих років працював і талановитий художник–декоратор Юрій Миць, з яким Миколу і Ніну пов’язували родинні зв’язки.
Це лицарство справді і дивує, і захоплює. Але чи належно пошановано тих подвижників від мистецтва, які поклали не тільки талант, але й життя на вівтар України? Зараз точиться чимало дискусій з приводу того, яку дату вважати відправною у біографії нашого обласного театру. Не думаю, що її треба шукати десь аж у часових глибинах, серед зародження вертепу – вертеп явище світове, та й жанр інший. Не може це бути і дата створення театру Словацького у Луцьку – то ж був польський колектив. Дивує і невиправданий пієтет на Волині щодо радянських дат. Театральний колектив, що постав з приходом радянської влади і в якому постійно були обмежувальні квоти на українську драматургію, виник не на голому місці. Предтечею ж театру незалежної України, справді українським і за духом, і за формою, справді драматичним і музичним, був театр Миколи Певного. Тож, зрештою, що таке папірець з радянською печаткою проти історичної правди? n

На фото: Творчий тандем талановитих людей — Микола і Ніна Певні.