КОЛИ АНГЕЛИ СТАЮТЬ НА КОЛІНА

Палажка, жартували в селі, у чотири ока доглядала за внучкою. Була для цього причина. Не хотіла, щоб Оксанка наробила в житті стільки дурниць, як її непутяща матір…

Ольга ЧОРНА

Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?
Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.
Палажка розривалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поховала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.
За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового аборту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.
Поблажок внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:
— Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.
Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли їй влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася — ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».
У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смерті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно відмовлявся.
Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла.
— Дитино, ти не пошкодуєш? — хвилювалася Палажка.
— Мені з ним жити, а не вам.
Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:
— Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так усе життя цербером були.
Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала…
З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима…
Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли народить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік — Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.
З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски» — «барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.
— Ви, того… не майте на мене зла, — якось мовив Павло до Палажки.
— За що, сину? Ти добрий.
…Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вкотре зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. Безсонними ночами Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.
…До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:
— Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.
— А друга заморока хто?
— Діти твої.
— І твої також.
— У тебе вдалися. Добренькі… Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причандалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська…
— Затихни! — крикнув Павло. — А діти… вони найкращі. Чому ти їх не любиш?
…Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з травмою голови потрапила до лікарні.
Павло нетямився з горя, що може втратити п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар утішав: усе обійдеться.
…Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона відкрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок. І тихо мовила:
— Налякала ж ти мене…
— Людо, прокидайся, — будив доньку Павло. — Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.
— Я знаю: Марічці легше.
— Як? Із лікарні щойно зателефонували.
— Сон… Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату…