Я дзвонила тобі кілька тижнів тому, аби повідомити, що вирішила залишити дитину. Ти не підняв слухавки і не перетелефонував…
Я дзвонила тобі кілька тижнів тому, аби повідомити, що вирішила залишити дитину. Ти не підняв слухавки і не перетелефонував. Не знаю, чи сказала б коли-небудь, що в тебе є син. Так, чомусь була впевнена, що народиться хлопчик. Уже підраховувала, коли він уперше побачить цей світ, але Господь вирішив інакше…
Софія МНОГОГРІШНА
Місяць із трепетом прислухалася до свого організму. Уявляла, як виглядатиму, коли в мене вже буде кругленький животик. Як малюк витанцьовуватиме в ньому. Та я не мала з ким поділитися цією радістю. Тобі було байдуже до нас. Але одного дня зрозуміла: щось змінилося, в мені ніби щось обірвалося. …Вагітність завмерла на 4 – 5–му тижні, так потім показало УЗД. Але я цього не знала й ще 2 тижні носила під серцем уже мертве дитятко. Лікарі зробили все необхідне. Сказати, що було боляче – це нічого не сказати. Мені ніби душу вирвали. Думала: от і настав кінець усім стражданням. Та люди в білих халатах не захотіли мене відпускати до моєї так і не народженої крихітки. Привели до тями. Усміхаючись крізь біль, твердила, що все добре. Тримаючись за стіни, ходила в аптеку. В лікарні запитували: «А де твій хлопець? Самій же важко». Мовчала, бо не мала відповіді. Та й що було казати? Адже йому байдуже, де я і що зі мною? Бо ж на його телефоні більш як 20 разів висвічувався мій номер. Невже серце не підказало, можливо, щось трапилося? Спочатку ненавиділа тебе кожною мікрочастинкою свого організму. Проклинала той день, коли ми познайомилися. Коли перший раз довірилася тобі. Та потім зрозуміла: все в руках Божих. Частину гріхів я вже спокутувала, решту – спокутуватиму до кінця своїх днів. Бо це ненароджене дитятко зовсім не винне в тому, що його поява на світ була небажаною. …Тиждень під крапельницями, ковтаючи сльози від болю та образи, пролежала в чотирьох стінах. Так хотілося вистрибнути з вікна, аби позбутися цієї порожнечі та зневіри. Стримувало лише те, що мама цього не витримає. Тиждень запевняла її, що зі мною все гаразд, але мамине серце не обманеш — воно відчувало тривогу. А ти не відчув. Яке ж це кохання, якщо отак покидати напризволяще, залишати в біді? Не хвилюйся, я сильна. Самотужки справлюся з усім. Дякую тобі за цей урок, якого ніколи не забуду. Моя тобі порада: не каліч життя дівчатам, якщо не навчився відповідати за свої вчинки. Пам’ятай: за наші гріхи молодості можуть розплачуватися й наші діти. …Я тебе пробачаю. Будь щасливий!
