24 березня культовому композиторові Ігорю Білозіру виповнилося б 60 років. Але він відійшов у Вічність 45-річним. Зробив зауваження групі відвідувачів львівської кав’ярні «Цісарська кава», що співали російський блатняк, і був за це побитий до смерті…
24 березня культовому композиторові Ігорю Білозіру виповнилося б 60 років. Але він відійшов у Вічність 45-річним. Зробив зауваження групі відвідувачів львівської кав’ярні «Цісарська кава», що співали російський блатняк, і був за це побитий до смерті…
Михайло МАСЛІЙ
Кожного приїзду на гастролі до Луцька Ігор зупинявся у готелі «Україна». Лише раз порушив цю традицію: проводилася якась велика міжнародна конференція і він вимушено поселився у готелі «Россия» (тепер — «Лучеськ»). І саме в той час ударом блискавки у назві закладу розтрощило букву «я». Білозір вранці вийшов надвір, прочитав і сказав: «Якщо вдарить ще й по букві «с», то волиняни матимуть гідну назву — «Роси»! Особлива чоловіча і творча дружба упродовж багатьох років єднала Ігоря Білозіра з Валерієм Мареничем. Вони були нерозлийвода у товариствах, вчилися і завжди допомагали один одному. «Львів якось ревно відстоює, що Ігорко тільки львівський митець. А чому не радехівський? Не буковинський, не тернопільський? Не український?! Його завжди будуть любити там, де житиме бодай один українець, — каже Валерій Маренич. — Я роками, десятиліттями був очевидцем, що Білозіра та його пісні любили волиняни. Пригадую, як на початку 1990–х приїхав до Ігорка на якийсь ювілей до Львова. А він до свята (мав того дня концерт в Опері) так рівняв свої вуса, що довелося їх зовсім зголити. І хтось тоді підмітив його схожість із Василем Зінкевичем. Недаремно ж я казав, що Ігор нам завжди був рідний! Уперше ми зустрілися в кінці 1970–х у Львівській філармонії, хоч мені видавалося, що зналися все життя. Ми ніколи не могли наговоритися, вчилися один в одного щиро, не соромилися признатися, що хтось чогось не знає. Як нині бачу Ігорка: у приплюснутому сіренькому польському кашкетику, трошки набакир, у сіренькому короцюткому футеркові. Він ніколи не вдягався яскраво, не носив нічого червоного чи білого. Львів зі своєю архітектурою, багатовіковою бруківкою мав свій неповторний шарм. А радехівський Білозір став обличчям міста Лева зі своїм неповторним лицем. Згадую свої ранні виступи у Львові, коли один із високопоставлених чиновників дозволив собі вголос російською з разючим галицьким діалектом сказати: «Надо падумать, зачєм Марєніч будоражит украінскую маладьож!». А в Білозіра скільки таких казусів було! Чому він так рано посивів? Від легкого життя? Отримував догану за доганою! І передусім за те, що був свідомим українцем. Коли кликав до себе в гості, я все залишав і летів до Львова. А як тішився, коли Ігор на початку 90–х показував власну студію і щасливий говорив: «Тут ми будемо записувати пісні. Ночами, вечорами, ранками і днями». Кожну річ Ігор продумував: від костюмів до поведінки на сцені. Я люблю багато його пісень на вірші Богдана Стельмаха. Не випадково взяв до свого репертуару їхню «Збирались хлопці», зробив, правда, своє аранжування, яке дуже подобалося Білозіру. Мені ця пісня навіювала повстанський український дух, хоч написана у середині 1980–х. У горбачовські часи я потрапив в аварію і лежав у гіпсі в лікарні в Боголюбах. А Ігор із «Ватрою» якраз приїхав на гастролі до Луцька. Я зателефонував: «Ігорцю, сталася біда. Лежу в шпиталю, забандажований, шалено скучив і хочу тебе бачити! Скоріше приїжджай, нічого не купуй. Візьми тільки фуфайку, бо зимно, не маю в чому виходити на шпацер, і пляшку молока!». Фуфайку попросив недаремно, знав білозірівський перл — куртка на ваті! А по–нашому — фуфайка!!! А часи були — шкарпетки по талонах, прилавки голі, лише консерви з морської капусти, за маслом треба було вставати о 4–й ранку. Я й не думав, що й фуфайку в Луцьку можна знайти. Білозір якраз перебував у фаворі, на піку своєї популярності. Директорка універмагу по великому блату продала Ігоркові «фуфайку» — китайську, синього кольору, із замочками і з великими накладними кишенями. Ігор в одну з них вмістив літрову пляшку молока, а в другу для рівноваги — ще одну! Разом із ватрівчанами і з курткою на ваті автобусом приїхав до мене. Ігор був мудрий хлопець і мій дотеп належно оцінив. Ось ця куртка на ваті від Білозіра тепер для мене дорогий раритет, чекає свого музейного часу».
На фото: Пам’ятний знак на місці загибелі Ігоря Білозіра (Львів, просп. Шевченка).
