Монастирські пороги переступають молоді, сповнені віри дівчата. Хтось іде туди з відчаю, хтось – за покликанням...
Монастирські пороги переступають молоді, сповнені віри дівчата. Хтось іде туди з відчаю, хтось – за покликанням... Більшість залишиться в монастирі назавжди, проте будуть і такі, хто не витримає чернечого життя. Бо ж, як сказано, «і в миру не всі загинуть, і в монастирі не всі врятуються»
Людмила ВЛАСЮК
Старосільський жіночий монастир, що поблизу Колок Маневицького району, знаходиться посеред лісу. Чимало паломників із молитвою прощення та покаяння поспішають до нього. Тут ніби завмерло життя. Те, до якого звикла я. Де потрібно підлаштовуватись, брехати, лестити… Де скрізь необхідно грати якусь роль, бо інакше не виживеш. На обійсті храму зустрічає молода монахиня. Представляється інокинею Варварою. Розмовляє українською. Відчуваючи російський акцент, кажу: «Спілкуйтесь тією мовою, якою вам зручно. Бандери не такі страшні, як їх малюють». У відповідь чую: «Нет–нет. У нас, в Одессе, уважают Западную Украину». У той час, коли більшість із нас утікає від щоденної суєти на Чорне море, Варвара поміняла славне місто Одесу на глибинку у Волинському Поліссі. Поїздка до Єрусалима назавжди змінила її життя. Тепер у неї інше ім’я, інше життя. Відмовилася від друзів, коханої людини та майбутнього материнства. Впевнена – назавжди. Дивлячись на дівчину у чорному довгому одязі, мимоволі подумала: «Напевне, щось трапилося…» Посміхаючись, сестра Варвара ніби читає мої думки: «Все у моєму житті було благополучно. Ті, у кого щось сталося, прийшовши сюди, надовго не затримуються. Залишаються ті, які свідомо готували себе до постригу. Якщо втікати в монастир від розчарування чи горя, то й дня тут не витримаєш». І дійсно, можна зачинити браму монастиря, але не можна закрити душу. Що ж змушує молоду людину зректися всіх бажань та мрій і жити лише молитвою? — Наша сім’я була не дуже воцерковлена, – розповідає черниця. – Я здобула вищу освіту, мала хорошу роботу. Було від чого відмовлятися, і я прекрасно це розуміла. За дуже короткий час змінила свій світогляд. Хоча батькам і сьогодні важко з цим змиритися. За шість років вони приїжджали сюди лише один–єдиний раз. Мама плакала. Чим рідше ми бачимося з рідними, тим краще для нас. Коли послушниць постригають у черниці, тричі кидають ножиці на долівку, запитуючи кожного разу: «Стригти чи ні?» І щоразу, піднявши їх, кожна з них замислюється, бо назад уже вороття не буде. — Йдучи в монастир, чітко розуміла, що на мене чекатиме, – каже сестра Варвара. – Але знала, що тут потрібна. До нас приходять люди порадитися, поговорити, і перед кожним у нас є обов’язок. Хто б це не був, чоловік чи жінка, ми молимося за них. Багато молоденьких дівчат приїжджає на послух. На літні канікули прибувають діти, були й з-за кордону – із Сербії та Чехії. Допомагають нам: маленькі серветки складають, старші посуд миють, підмітають. Роботи вистачає. Дивлячись на них, я собі думаю: «Вони ж дітвора. Десь би погуляти, погратися з однолітками. Але вони їдуть у монастир. Напевне, це щось таки значить». І найцікавіше те, що сюди приїжджають люди, зовсім далекі від церкви, але їм тут подобається, і через рік вони повертаються знову, зовсім іншими. У кожної майбутньої нареченої Господа у житті має бути духівник, наставник, який допомагає, підказує, підтримує у її виборі. Духовний учитель Варвари – родом з Волині, але служить він у Свято–Іверському чоловічому монастирі в Одесі. Саме він її і благословив у Старосільський жіночий монастир. — У 2007 році відбулося урочисте відкриття нашої обителі, привезли ікону Іверської Божої Матері, – розповідає інокиня. – Будується храм на її честь. Зараз у монастирі мироточить ікона Іоана Богослова. Особливо це помітно у Великий піст перед Вербною неділею. І так щороку. Настоятельку монастиря – матушку Софію – ми пам’ятаємо ще простою сестрою і бачимо, наскільки Господь її умудряє, адже все робиться з її благословення: і будують, і ремонтують. Старші монахині розповідали, що поблизу, на хуторі, жила старенька бабуся, яка передбачала, що тут, на місці ракетної військової частини, буде святе місце. Приїжджала із Старосілля подружня пара. Жінка важко хворіла, і їй наснилася ікона Божої Матері саме на тому місці, де нині стоїть монастир. Тоді ж тут зовсім нічого не було. Вільного часу у монахинь практично немає. У розпорядку дня – молитви і важка праця з ранку до ночі. На сон залишається близько чотирьох годин. Звертаю увагу на руки черниці, коли вона запалює лампадки, коли складає пальці, хрестячись біля ікон, – вони спрацьовані. А на обличчі – небесна простота. І без косметики, яка тут категорично заборонена, вона виглядає красивою… душею та серцем. — Наступного разу приїжджайте до нас не з офіційним візитом, а для молитви, – проводжаючи до воріт, запрошує сестра Варвара. Здіймаються у небесну височінь золоті хрести над сонцесяйними куполами. На небі – жодної хмаринки. В лісі – ні звуку. Підпирають небосхил сосни. Лагідні промені сонця торкаються обличчя навіть крізь вікно автомобіля. Ми вирушали додому, але знали, що ще повернемося сюди, у цей тихий куточок під ясним небом, де душа так легко підноситься в молитві, а серце, ущедрене побаченою красою, сповнюється любов’ю і добром.
На фото: Старосільський жіночий монастир став рідним домом монахині Варвари.
