ПОБАЧ МЕНЕ СЕРЦЕМ

Вихопи мене кадром із плівки повсякденності. Спини цю мить. Я хочу, щоб у твоїй пам’яті закарбувалися мої очі і губи, оксамит моєї шкіри, моє волосся, мій запах, моє тепло. Щоб усе це лишилося ліногравюрою на твоєму серці...

Ші МУР


Це не повториться. Все ще буде, але не так, як сьогодні. Та пам’ять лишиться. І потім, гортаючи сторінки, ти натраплятимеш саме на цю — з вихопленим із плину вічності кадром, на якому я отака — з розкиданим по плечах волоссям і очима, які увібрали Всесвіт, названий твоїм іменем.
Я хочу, щоб у мого Всесвіту сьогодні було твоє ім’я.
Я знаю смак цього імені і його звук. Знаю, яке це ім’я на дотик. І кожну букву цього імені відчуваю в собі. Так дивно вбирати в себе щось на означення тебе.
Дивно відчувати тебе в собі, усвідомлюючи при цьому свою упокореність і всемогутність. Я віддаюся. Я приймаю. Захоплюю, як вир, але не загрожую. Обіймаю. Тримаю. І знаю, що цього разу ти — не назавжди. Але ти — зі мною.
Я не знаю, чи ти відчуваєш, як я цього хотіла. Як мені це було необхідно.
Я так хочу, щоб ти мене ПОБАЧИВ.
Те, що люди бачать, іноді не має стосунку до реальності. Чи до справжнього. Побач мене серцем. Ти здатний.
Я тебе БАЧУ.
Я торкаюся до тебе і мене огортає хвиля дивовижної ніжності. Я можу цілувати кожен міліметр тебе і не перейти межу бажання. Мені просто хочеться тебе цілувати.
Я дивлюся на тебе і бачу сотні битв, у яких ти брав участь, перемагав чи програвав — не важливо, не важливий і час, в який вони відбувалися, і навіть яке за рахунком це було втілення твоєї душі — ти вже не раз був воїном. Десь у полі периферійного зору горять багаття — серед степу чи серед снігів, лунає дивна музика, перестук копит і передзвін кінської збруї. Все це вплітається у реальність, коли я торкаюся до тебе.
Ти пахнеш чимось дивним, нетутешнім — і до видива додається алебастровий візерунок білої колонади якогось палацу на фоні пронизливо–блакитного неба — ми вже перетиналися не раз у часопросторі — і я так само цілувала тебе… І вже не сніг, а пелюстки цвіту якихось дивовижних дерев падають на моє волосся.
Я впізнала тебе, коли ми зустрілися. Твої очі, твої губи… Просто впізнала. Може, лиш здивувалася, що ми розминулися в цьому житті — і все. Коли ти так ніжно і водночас упевнено пригорнув мене — зникло відчуття постійного чекання, все стало правильно і з’явилася відповідь на всі запитання.
Бо так і буває насправді — коли замок відчиняють рідним ключем…
Тому — дивися на мене сьогодні. Упізнавай. Я знаю — впізнаєш. І те, що сталося, накладеться на пам’ять про те, що було колись — у безмежному просторі фантасмагорій минулого наших душ.
Все непросто. Але ти зрозумієш.
Відчуєш.
Це відчуття приголомшить тебе — я побачу це в твоїх очах.
Дивно, що ми розминулися.
Правильно, що зустрілися.
Так, все непросто. Але в серця є очі.
…Упізнав?