Так ніхто не кохав
ВДОВИНЕ ЩАСТЯ
Їй хотілось допомогти всім і вся й застебнути останній невідірваний ґудзик на вицвілому плащі розхристаного світу. А він, шалений, пручався, бо знав — це неможливо…,
Їй хотілось допомогти всім і вся й застебнути останній невідірваний ґудзик на вицвілому плащі розхристаного світу. А він, шалений, пручався, бо знав — це неможливо…
Ольга ЧОРНА
…Жінкам з її роду судилася вдовина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу, фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а матір — малим дівчам. Батька майже не пам’ятає. Мама овдовіла, коли Насті минув п’ятий рік. А нещодавно Настя поховала свого коханого Володю.
— Добре, доню, що в тебе син, — зітхала Настина мати, пригортаючи маленького онучка Славчика. — Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдів… Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, Славчик перерве ту страшну карму…
Якось Настю зустрів старший брат її однокласника. Юрко жив у сусідньому будинку. Поспівчував. Запитав, чи потрібна допомога. Нарікав, що не склалося особисте життя. Після цього, начебто ненароком, опинявся біля її під’їзду. «Добрі» тітоньки, які з ранку до вечора сидять на лавці, перемивають кісточки всім і вся й навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка. І невдовзі до Насті прийшла його мати. Накинулась з порога, мовляв, звела в могилу свого чоловіка, тепер поклала око на мого сина?
Коли Славко заснув, Настя розплакалась:
— Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?
Світ ховав обличчя у вечірніх сутінках. А вночі, неначе щоб виправдати своє мовчання, водив її у снах вуличками чарівного міста, яке пахло кавою і сонцем…
У вихідні Настя з сином любила мандрувати. Подорожі навіть до будь–якого райцентру видавалися малому неймовірно цікавими. Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме це місто водить її у снах своїми вузенькими вуличками. Воно володіє дивною магією, яка заспокоює і дарує відчуття свята. Тут навіть усміхаються поважні коти, які сидять на сонячних підвіконнях. А коли годинник на ратуші вибиває час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому.
…Потяг повільно рушив.
— Тату, хочу води–и-и.
— Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.
— Хочу вже–е-е…
Настя кинулась виручати розгубленого чоловіка і його малечу.
— Дякую, зараз провідниця носитиме… я вам віддам.
— Не хвилюйтеся, у нас є ще одна пляшка. Далеко їдете?
Виявилось, живуть в одному місті.
— Доньку забрав від батьків дружини. Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатко? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.
«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по–чоловічому ніжно, сусід по купе, якого звали Тарасом, вкладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинку показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купати…
Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:
— Розіспиться за дві години, потім тяжко буде розбудити.
— А я не сплю, коли кудись їду, — втрутився у розмову Славко. — Люблю у вікно дивитися.
— Ви — відважний татусь, — усміхнулася Настя. — Самі в дорозі з такою малечею…
— Розумієте, я… вдівець. Мушу. Ще й автівка невчасно зіпсувалася.
— Розумію. Я — вдова, — зітхнула Настя.
…Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Почало холодіти й збиратися на дощ.
— Ви не проти, аби продовжити нашу зустріч у кафе? Хвилююся, щоб Мар’янка не застудилася.
…Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її з сином до парку, на морозиво, покататися на міні–машинках… І жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А якось, трохи ніяковіючи, зізнався:
— Насте, я закохався у вас.
Вона замість того, аби зрадіти, зіщулилася від цих слів. Пригадала Юркове залицяння і вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.
— Я повинна вам дещо сказати. У нашій родині всі жінки — вдови. Бабуся, мама, я… І люди пліткують про наше «вдовине щастя»…
— А ви їх не слухайте.
… «Що ж мені робити, світку?» — запитувала подумки, дивлячись у непроглядну темінь непогідного нічного неба.
«Бути щасливою», — відповідав світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу у старий, вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик. Сильнющий вітер розірвав хмари і далеко–далеко замиготіла єдина зірка. «Немов добрий знак», — прошепотіла Настя. Світ полегшено зітхнув…
…У двері квартири подзвонили. Відкрила. Тарас, усміхаючись, діставав із кишені коробочку з перснем для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку і сором’язливо ховала очі. Славко виглядав надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть глянула у дзеркало: нарешті там побачила жінку зі щасливими очима.
Ольга ЧОРНА
…Жінкам з її роду судилася вдовина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу, фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а матір — малим дівчам. Батька майже не пам’ятає. Мама овдовіла, коли Насті минув п’ятий рік. А нещодавно Настя поховала свого коханого Володю.
— Добре, доню, що в тебе син, — зітхала Настина мати, пригортаючи маленького онучка Славчика. — Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдів… Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, Славчик перерве ту страшну карму…
Якось Настю зустрів старший брат її однокласника. Юрко жив у сусідньому будинку. Поспівчував. Запитав, чи потрібна допомога. Нарікав, що не склалося особисте життя. Після цього, начебто ненароком, опинявся біля її під’їзду. «Добрі» тітоньки, які з ранку до вечора сидять на лавці, перемивають кісточки всім і вся й навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка. І невдовзі до Насті прийшла його мати. Накинулась з порога, мовляв, звела в могилу свого чоловіка, тепер поклала око на мого сина?
Коли Славко заснув, Настя розплакалась:
— Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?
Світ ховав обличчя у вечірніх сутінках. А вночі, неначе щоб виправдати своє мовчання, водив її у снах вуличками чарівного міста, яке пахло кавою і сонцем…
У вихідні Настя з сином любила мандрувати. Подорожі навіть до будь–якого райцентру видавалися малому неймовірно цікавими. Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме це місто водить її у снах своїми вузенькими вуличками. Воно володіє дивною магією, яка заспокоює і дарує відчуття свята. Тут навіть усміхаються поважні коти, які сидять на сонячних підвіконнях. А коли годинник на ратуші вибиває час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому.
…Потяг повільно рушив.
— Тату, хочу води–и-и.
— Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.
— Хочу вже–е-е…
Настя кинулась виручати розгубленого чоловіка і його малечу.
— Дякую, зараз провідниця носитиме… я вам віддам.
— Не хвилюйтеся, у нас є ще одна пляшка. Далеко їдете?
Виявилось, живуть в одному місті.
— Доньку забрав від батьків дружини. Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатко? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.
«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по–чоловічому ніжно, сусід по купе, якого звали Тарасом, вкладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинку показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купати…
Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:
— Розіспиться за дві години, потім тяжко буде розбудити.
— А я не сплю, коли кудись їду, — втрутився у розмову Славко. — Люблю у вікно дивитися.
— Ви — відважний татусь, — усміхнулася Настя. — Самі в дорозі з такою малечею…
— Розумієте, я… вдівець. Мушу. Ще й автівка невчасно зіпсувалася.
— Розумію. Я — вдова, — зітхнула Настя.
…Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Почало холодіти й збиратися на дощ.
— Ви не проти, аби продовжити нашу зустріч у кафе? Хвилююся, щоб Мар’янка не застудилася.
…Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її з сином до парку, на морозиво, покататися на міні–машинках… І жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А якось, трохи ніяковіючи, зізнався:
— Насте, я закохався у вас.
Вона замість того, аби зрадіти, зіщулилася від цих слів. Пригадала Юркове залицяння і вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.
— Я повинна вам дещо сказати. У нашій родині всі жінки — вдови. Бабуся, мама, я… І люди пліткують про наше «вдовине щастя»…
— А ви їх не слухайте.
… «Що ж мені робити, світку?» — запитувала подумки, дивлячись у непроглядну темінь непогідного нічного неба.
«Бути щасливою», — відповідав світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу у старий, вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик. Сильнющий вітер розірвав хмари і далеко–далеко замиготіла єдина зірка. «Немов добрий знак», — прошепотіла Настя. Світ полегшено зітхнув…
…У двері квартири подзвонили. Відкрила. Тарас, усміхаючись, діставав із кишені коробочку з перснем для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку і сором’язливо ховала очі. Славко виглядав надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть глянула у дзеркало: нарешті там побачила жінку зі щасливими очима.