Свята викликають спомини. Найяскравіший спомин дитинства, пов’язаний із 1 Травня, — виготовлення штучних гілочок яблуневого цвіту...
Свята викликають спомини. Це нормально. Їхнє існування в нашому житті — привід вийти зі звичної буденної колії. Найяскравіший спомин дитинства, пов’язаний із 1 Травня, — виготовлення штучних гілочок яблуневого цвіту, з якими зазвичай школярі йшли на демонстрацію
Валентина ШТИНЬКО
Так радянським ідеологам чомусь уявлялося щасливе дитинство, яке не дуже обтяжували докладною інформацією про криваве походження свята (загинуло 17 чоловік). Зате добре знали лозунги, у яких безконечно повторювалися слова «солідарність трудящих». Але перш ніж яблуневий цвіт замайорить над колоною, треба було «дістати» дефіцитний тоді цигарковий або кольоровий папір. А що у той час не було дефіцитом? Зміст цього слова дитячим розумом осягався швидше, ніж ота незрозуміла «солідарність». Солідарність із трудящими в юності у святкові дні ми проявляли, допомагаючи батькам посадити картоплю, впорати городи й дачі, добре знаючи при цьому імена очільників рухів за права трудящих навіть у далеких африканських країнах, у яких ми і не мріяли побувати. Проте політінформації у навчальних закладах, установах і організаціях були обов’язковими. З них доводилося «відпрошуватися», як і з першотравневих демонстрацій, які в побуті вперто називали «парадами». Гай–гай, як багато змінилося на наших очах! Коли моя бабуня розповідала щось зі свого життя і казала, що то було «за Польщі», мені здавалося, що це трапилося несосвітенно давно. Вочевидь, онуки так само сприймають мої спогади про незрозуміле їм «радянське» життя. А ось слово «солідарність» вони розуміють краще. Війна змушує їх дорослішати швидше, як і реалії сучасного інформаційного простору. У затишній, добре відремонтованій, комфортабельній Костопільській школі–інтернаті для дітей із вадами розвитку, де довелося побувати нещодавно, боляче різонула свідомість недоплетена маскувальна сітка, в якій використані вже літні барви. Війна, попри перемир’я, триває. Ведемо її не лише з Росією, а й зі спільним комуністичним минулим. А на зупинці транспорту поблизу однієї з луцьких гімназій підслухала розмову дівчинки років 8—9 зі старшою жінкою: — Бабусю, ти чула про землетрус у Непалі? Там загинуло багато–багато людей і дітей. Ба, а кого тобі жалкіше, тих, хто загинув там, чи тих, хто гине в АТО? На жаль, я не почула відповіді, бо бабуся із внучкою сіли в маршрутку. Але хай кожен відповість собі сам на це зовсім недитяче, радше філософське, запитання. Якщо вона буде щось на кшталт «Своя сорочка ближче до тіла», то чи маємо ми право обурюватися з приводу того, що Європа і світ неналежно нам допомагають у протистоянні з Росією? І що саміт «Україна—Євросоюз», який цими днями відбувся у Києві, вкотре розчарував експертів неконкретною дипломатичністю рішень, небажанням ЄС виходити із «зони комфорту», занадто активно втручаючись у воєнний конфлікт шляхом надсилання в Україну спецмісій. Просто напередодні Міжнародного дня солідарності трудящих нам вкотре дають зрозуміти, що наводити лад у домі мусять самі його мешканці. І кордони зміцнювати, і корупцію долати, і про енергоресурси дбати, і сміття прибирати як із вулиць та узлісь, так і з людських голів. Бо інформаційна війна не припиниться навіть тоді, коли зовсім перестануть стріляти. А коли світ побачить наші успіхи у всіх цих справах, то обов’язково проявить свою солідарність. Зрештою, вже проявляє, за що маємо вміти дякувати. Прикладів — сила–силенна. Як перераховувати, то й сторінки забракне, зрештою, й писали ми про це не раз: і про солідарність сусідньої Польщі, і про допомогу далеких Канади та США, і про лікування хлопців в ізраїльських клініках… А найсвіжіший приклад — позавчорашня Міжнародна донорська конференція на підтримку України, коли на наше запрошення відгукнулися близько 400 політиків, економістів, фінансистів із понад 80 країн світу. У їхніх виступах — готовність поділитися власним досвідом і допомогти нам подолати скрутні часи. Тож людська солідарність така ж реальна, як і завтрашнє свято у календарі, яке, до речі, відзначається у багатьох країнах з 1890 року, тобто вже 125 літ. А ось як її проявити, зокрема, й народові Непалу, і як нею скористатися у цей непростий час — залежить від кожного з нас. Найпростіше, звісно, вийти на вулицю зі штучною яблуневою гілочкою. Складніше усвідомити, що планета наша, попри відстані й відмінності у звичаях, дуже крихка і не дуже велика. І треба щось робити для її майбутнього. Не лише політикам і дипломатам. Кожному.