У ці дні наші цвинтарі розквітають барвінками й “братиками”, весняний вітер напинає білокрило-мережані пілки рушників, дбайливо пов’язаних родичами на рамена хрестів. Проводи...
У ці дні наші цвинтарі розквітають барвінками й “братиками”, весняний вітер напинає білокрило-мережані пілки рушників, дбайливо пов’язаних родичами на рамена хрестів. Споконвіку наші предки так готувалися до особливого дня, який дістав назву — Проводи, а подекуди — Радуниця, Гробки, Могилки, Поминки... За церковною традицією перший тиждень після Пасхи присвячений одному із дванадцяти апостолів Ісуса Христа Фомі (Хомі), що через свою поведінку отримав прізвисько Невірного, або Невіруючого. Він був відсутній, коли воскреслий Христос прийшов до своїх учнів. І коли ті розповіли йому про диво, Фома сказав, що повірить лиш тоді, коли власноруч доторкнеться до ран на тілі Христа, що зосталися після розп’яття. Ось чому в побуті Хомою Невіруючим ми часто називаємо ту людину, яку важко, а то й неможливо переконати у якихось очевидних речах. У цей час за давнім звичаєм поминають померлих предків. Кажуть, що традиція ця прийшла до нас із Візантії. Розповідаючи про цю церковну установу, святий Іоан Золотоустий запитує своїх слухачів: “Чому Отці наші, залишивши молитвенні будинки у містах, встановили сьогодні (мається на увазі вівторок Фоминого тижня) збиратися поза містом і на цьому саме місці?”. І відповідає: “Сьогодні Ісус Христос зійшов до мертвих, тому ми й збираємося тут, тому саме це місце називається кладовищем”. Віруючі розуміють, що в основі звичаю поминати померлих на Фоминому тижні лежить згадування про сходження Ісуса Христа у пекло до душ померлих. Загалом же, для Проводів нема якогось одного, чітко визначеного дня, ним може бути будь-який день поминального тижня, залежно від традиції, яка побутує у тій чи іншій місцевості. Встановлював цей день, як правило, місцевий священик. Чотири рази на рік наші пращури пошановували членів свого роду — “тих, хто одійшов на небеса”: на Зелені свята, Спаса, Святвечір та Чистий четвер. У народі це називали “Вечеря для дідів”. Але найурочистіше померлих вшановували на Проводи. Це своєрідне “виряджання духів”. Вважалося, що від четверга і до Провідної неділі покійники провідують своїх близьких і далеких родичів. Особливо активізуються духи-душі від сутінків і до третіх півнів. Удосвіта на Великдень вони разом із членами родини розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити — “до вирію та на охорону нив та врожаю”. І лиш “неприкаяні” — ті, що загинули неприродною смертю, або нехрещені відправляються “у скелі, ліси та води”. Либонь, саме звідси “Той, що у скалі сидить” і “Той, що греблі рве”, русалки, мавки, потерчата, якими так геніально населила свою “Лісову пісню” Леся Українка. В одному із церковних календарів початку минулого століття мовиться: “В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене пиво, пироги, млинці і після відправи священиком літії, взявши чарку з вином, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час жалобним голосом причитували добродійні вчинки небіжчика”. Подекуди звичай влаштовувати поминальну трапезу (тризну) просто на могилах зберігся ще дотепер, хоч церква цю традицію не підтримує. І тому, що в основі її — явно язичницькі корені, і тому, що деякі наші співгромадяни, втративши міру в чаркуванні, перетворюють тризну в звичайнісіньку пиятику. Втім, традиції Проводів у кожному регіоні і навіть селі мають свої відмінності. Так, на Волині, поминаючи покійних, з ними христосувалися — котили по могилі крашанки, примовляючи: “Святі родителі, ходіте до нас хліба і солі з’їсти!”. На Херсонщині на материнських могилах обов’язково сіяли материнку й любисток, а на парубоцьких — чорнобривці. Братські могили та ті, що вже не мають серед живих своїх опікунів, упорядковувала молодь. Думається, ця традиція варта запозичення, оскільки має в собі й неабиякий виховний момент і цілком очевидну користь — пристойний вигляд наших цвинтарів, які ще, на жаль, виглядають далеко не так, як це подобає святому місцю. А те, що місце останнього спочинку наших предків справді святе — потверджує і християнська, і загальнолюдська мораль. Це спонукає нас до синівської вдячності тим, хто, заклавши для нас підвалини майбутнього, посадивши сади, збудувавши будинки і храми, написавши романи й пісні, назавжди відійшов у Вічність. І не забуваймо, що їх могили потребують догляду не лише у дні, коли справляємо Проводи. Валентина ШТИНЬКО.
